Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
Я поставила її на підлозі в кухні й здивувалася, наскільки вона мала й миршава. Судячи з її голосу, цього похмурого виття, можна було б очікувати, що це Пес завбільшки як Спанієль. А це був один з тих місцевих Псів, про яких кажуть Страшко Судетський, бо вони не надто гарні. Невеличкі, на тоненьких ніжках, часто кривуватих, сіро-бурої масті, зі схильністю до гладшання, а передусім — з помітною вадою прикусу. Ну, що ж, вродою вона явно не грішила, ця нічна співачка.
Вона була неспокійна й уся дрижала. Випила півлітра теплого молока, від чого її черевце стало круглим, як м’ячик, а потім я поділилася з нею хлібом з маслом. Я не чекала на Гостя, тому мій холодильник був порожнісінький. Я лагідно говорила з нею, розповідала про все, що роблю, а вона дивилася на мене запитливо, вочевидь не розуміючи, чому все так раптово змінилося. Потім я лягла на своєму диванчику, порадивши їй також знайти собі місце для відпочинку. Нарешті, Сука залізла під батарею й заснула. Мені не хотілося залишати її саму на Ніч, тож я вирішила переночувати на дивані.
Мій сон був неспокійний, тілом ще перекочувалося обурення й звідкілясь увесь час притягувало ті самі сни про розпечені, розжарені печі, нескінченні котельні із червоними, гарячими стінами. Полум’я, зачинене в печах, з гуготінням вимагало звільнення, аби коли це станеться, вистрибнути назовні із жахливим вибухом і спалити все на попіл. Гадаю, ці сни можуть бути проявом нічної лихоманки, пов’язаної з моєю Недугою.
Я прокинулася вдосвіта, коли було ще зовсім темно. Від незручної пози шия геть затерпла. Сука стояла в головах і вперто вдивлялася в мене, жалібно повискуючи.
Постогнуючи, я встала, щоб її випустити — бо ж усе те випите нею молоко мусило, нарешті, кудись вийти. Крізь відчинені двері війнуло холодним, вологим повітрям, що пахло землею й гниттям — як з могили. Сука підстрибом вибігла перед хату, поцюняла, кумедно піднімаючи задню лапу догори, немовби не могла вирішити, Пес вона, чи Сука. Потім сумно глянула на мене — можу сміливо сказати, що зазирнула глибоко в мої очі — і помчала в бік дому Великої Ступні.
Ось так Сука повернулася до своєї В’язниці.
І слід за нею прохолов. Я гукала її, сердита, що дозволила так легко себе ошукати й виявилася безрадною проти звички жити в неволі. Я вже почала взувати чоботи, але цей страшний сірий ранок перелякав мене. Іноді мені здається, що ми перебуваємо в склепі, великому, просторому, багатомісному. Дивилася на світ, оповитий сірим Мороком, холодним і неприємним. В’язниця не поза нами, вона всередині кожного з нас. Можливо, ми не вміємо без неї жити.
За кілька днів, ще до того, як випав великий сніг, я бачила поліційного «Полонеза» біля дому Великої Ступні. Зізнаюся, я зраділа, побачивши машину. Так, я мала втіху, що Поліція нарешті завітала до нього. Я розклала два вдалих пасьянси. Уявляла собі, що його заарештують, виведуть з кайданками на руках, конфіскують запаси дроту, заберуть пилу (на це Знаряддя слід видавати такий самий дозвіл, як на зброю, бо вона сіє серед рослин велике спустошення). Проте автомобіль від’їхав без Великої Ступні, запали швидкі Сутінки й засніжило. Сука, яку знову зачинили, вила весь вечір. Перше, що я побачила вранці на прекрасному, бездоганно білому снігові, це невпевнені сліди Великої Ступні й жовті плями сечі довкола моєї срібної Смереки.
Ось, про що я згадала, коли ми сиділи на Матожиній кухні. І своїх Дівчаток.
Матога, слухаючи цю розповідь, зварив яйця в мішечок, і подав їх тепер на порцелянових підставках.
— У мене немає такої довіри до органів влади, як у тебе, — сказав він. — Усе слід робити самому.
Не знаю, що він мав тоді на увазі.
3. Вічне Світло
Усе, що народжене з Праху, — тлінне.
Все рано чи пізно Земля поглине.
Коли я повернулася додому, уже геть розвиднілося, і я зовсім утратила пильність, бо мені знову видавалося, що чую тупотіння Дівчаток на підлозі в сінях, бачу їхні запитливі погляди, зморщені чола, посмішки. І тіло відразу приготувалося до ритуалу привітання, до ніжності.
Але вдома панувала пустка. Холодна білість спливала крізь вікна м’якими хвилями й величезний відкритий простір Плоскогір’я настирливо пхався досередини.
Я сховала голову Козулі в гаражі, де було зимно, підкинула дров у піч. У чім була, пішла до ліжка й спала, неначе нежива.
— Пані Яніно.
І за мить знову, голосніше:
— Пані Яніно.
Мене розбудив голос у сінях. Низький, чоловічий, несміливий. Хтось там стояв і кликав, повторюючи моє ненависне Ім’я. Я розсердилася ще дужче: мені знову не давали спати й називали на Ймення, якого я не сприймаю й не люблю. Його дали випадково й бездумно. Так воно буває, якщо Людина не замислюється над значенням Слів, і тим більше Імен, уживаючи їх навмання. Я не дозволяю, аби до мене зверталися «пані Яніно».
Я встала й обтрусила одяг, бо вигляд він мав не найкращий, бо ж я спала вбрана вже другу Ніч, і вийшла з кімнати. У сінях, у калюжі розталого снігу, стояло двоє сільських дядьків. Обидва були високі, кремезні й вусаті. Увійшли, бо я не зачинила дверей і, мабуть, слушно почувалися через це ніяково.
— Ми би вас хотіли просити, аби ви туди прийшли, — захрипло озвався один з них.
Усміхнулися, немов перепрошували, і я розгледіла, що в них однакові зуби. Я знала цих двох, вони працювали на вирубці лісу. Бачила їх у крамниці в селі.
— Я щойно звідти повернулася, — пробурмотіла я.
Вони сказали, що Поліція ще не приїхала й усі чекають на ксьондза. Що Уночі замело дороги. Навіть шляхом до Чехії та Вроцлава неможливо проїхати й «тіри» застрягли в довгих корках. Але новини швидко розносяться околицею й пішки прийшло кілька знайомих Великої Ступні. Мені було приємно почути, що в нього були якісь приятелі. Здавалося, погодні примхи покращують цим людям настрій. Краще вже змагатися зі сніговицею, аніж зі
