Уран - Микола Якович Зарудний

— Степко, заспокойся. Зараз це ні до чого, ти все розумієш... Треба вже їхати,— подивився на годинник.

— Їхати... так... тікати треба, а не їхати. Вези! — Степка кинула чемодан у машину.— Вези, чого ж ти стоїш?

Платон і сам не знав, чому він раптом зупинився і що йому робити далі. Степка підбігла до нього:

— Прощайся. Цілуй! Чуєш, поцілуй мене!

Платон пригорнув Степку, поцілував у жаркі губи.

— Скажи, щоб я не їхала,— благала крізь сльози Степка,— зупини мене! Так тебе ніхто не любить, як я... Приведи мене в свою хату або давай поїдемо звідси... Не відвозь мене. Платоне, бо колись гірко пошкодуєш...

— Степко, дорога моя, вірна моя, я не можу... Вона в такому стані...

— Знову Наталка... Вези!

За всю дорогу до Косопілля Степка не обмовилась і словом. Зайшли на станцію.

— Коли поїзд на Приморське? — Степка постукала у віконце.

Сонний худющий касир з довгими вусами виглянув з каси:

— Та-а-ак, охо-хо, скажем, скажем, усьо скажем... О сьомій годині.

— Можна один квиток?

— Охо-хо, який?

— Плацкартні є?

— Скажем, скажем, усьо скажем... Є. Два?

— Один. Мені,— сказала Степка.

— Можна один, а можна й два,— грюкнув компостером касир.

Вийшли на перон. Пасажирів майже нема, тільки ліниво перемовляються косопільські молодиці, що продають тут яблука, смажені курчата і сметану.

— Я, Манько, по поїздах ціни тримаю. Як ленінградський іде, то я вдвічі дорожче правлю, бо народ усе їде сєверний, до фруктів жадібний... А як там київський чи із Львова, то хоч не виходь на перон, на яблука й не дивляться. Повискакують з вагонів і: «А де тут моральна вода?», «Де морозиво?» Води йому давай, а на яблуко й не гляне... І ще примічай, хто з ким їде на ті курорти. Якщо підійде до тебе зі своєю жінкою, то кажи божеську ціну, бо та не переплатить. А якщо бачиш, що не свою везе, то прав, як за батька...

— Ой і хитра ж ти, Явдохо.

— Ми при станції живемо, нам без хитрощів не можна. Ось бачиш, оті двоє йдуть,— кивнула на Степку і Платона.— То її ухажор, зразу бачу. На море відправляє... А та ніби заплакана... Це перед ним так показує, а як допадеться до тієї солоної води — все чисто забуде... Я б таку красуню саму не послала... Почекай, почекай. Та це ж невістка Кутнева. Втекла від них... З ким же це вона? А-а, та це ж сосонськин голова!.. Дарини Гайворонихи покійної синок.

— І я про нього чула. Жінка в нього на серце хвора... До батьків одправив,— коситься на Платона Манька, аж очі їй на лоб вилазять.— Завів собі полюбовницю... Їй-бо, плаче. Наче він на смертну кару виряджає її... Може, яблучок треба?

— Та у них своїх, як гною... Коли б уже ленінградський пристав.

— Стоїть мало, Манько, за п'ять хвилин не наторгуєш. Я вже начальника станції просила: свисни, кажу, трохи пізніше, то ми тобі всім торговим людом щодня могорича ставити будемо. Не хоче. Каже, мені до пенсії дотягнути треба... щоб тебе тягло й не відпускало...

Вони сіли в кінці перону на лавочку. Степка потроху оговталася. Вороття нема. А далі — що буде.

— Ти пробач мені, Платоне,— спробувала навіть усміхнутись.

— Я все розумію, Степко, але ми не можемо жити лише нашими емоціями.

— Виправдовуєшся?

— Роздумую. Ти напишеш мені?

— Не знаю.

— Мені дуже хочеться, щоб тобі було добре,— сказав Платон.

— Мені не буде добре ніколи.

Показався електровоз. Степка встала.

— Бажаю тобі щастя, Платоне.

— І я тобі, Степко.

Ось і третій вагон. Платон заніс Степчиного чемодана. Думав, що й вона ще зійде з ним на перон, але Степка зупинилася перед самими східцями.

— Напиши!

Мовчала. Бачив Платон, як наповнилися слізьми Степчині розкосі очі й печально опустилися кутики її рота.

Урочисто пройшов черговий по станції, глянув на годинник і свиснув.

— Щоб ти свистів і не переставав!! — голосно промовила Явдоха.

Платон ішов поруч вагона, хотів почути ще хоч одне Степчине слово, але вона мовчала.

Усі міста починаються з маленьких будиночків. І хоч як би там хизувалися всякі висотні будівлі зі шпилями і без них, з цегли, з блоків, зі скла й алюмінію, а в передмістях стоять, наче їхні предки, звичайні хати.

Ясноград не був винятком, з якого боку не під'їдете — з Рясного чи з Таврова, з Клітина чи з Яру,— зустрінуть вас чепурненькі будиночки з садками і квітами. Живуть у них робітники приміських заводів, любителі спокою та природи, і відставний військовий люд.

Поселився тут два роки тому й полковник у відставці Михайло Костянтинович Нарбутов. Давали йому квартиру на Вишеньках, але Ольга Аркадіївна рішуче запротестувала:

— Знаю я ці Черемушки-Вишеньки. Бачила їх і в Томську, і в Одесі, і в Куйбишеві. Наташі потрібне повітря.

Після довгих роздумів вирішено купити будиночок на околиці. Невеличкий, затишний, з городом і садом. Трамвай близько.

Коли Наташа після операції виписалася з лікарні, Платон з Нарбутовим привезли її в цей будиночок.

— Мені подобається цей бункер, батьку!

Ольга Аркадіївна обставила Наталчину кімнату так, як і в міській квартирі.

— Мамо, я наче ніколи й не виходила звідси! Платоне, тобі подобається?

— Дуже.

Платон був до нестями радий, що операція пройшла вдало. Весь час, поки готували