Віднайдений час - Марсель Пруст

Що ж до пані де Форшвіль, то тут ми, навпаки, стикалися з сущим дивом: здавалося, вона не так навіть відмолоділа, як поновила яре цвітіння усіх своїх кармінів рудявости. Ще яскравіша, ніж інкарнація Всесвітньої виставки 1878 року, вона могла б становити на сьогоднішній ботанічній виставці славну пам’ятку й оздобу програми. Зрештою з її уст мені чулася не заява: «Я — Виставка 1878 року», а заява: «Я — Акацієва алея 1892 року». Здавалося, ще й досі її місце там. А втім, саме тому, що пані де Форшвіль не переінакшилася, вона видавалася неживою. Вона мала вигляд стерилізованої троянди. Я привітався до неї, і якийсь час вона шукала мого імени на моєму обличчю, як студент шукає відповіді на обличчі екзаменатора, хоча простіше було б знайти її у себе в голові. Я назвався, і як стій, ніби це ім’я відчаклувало мене від подоби якогось там суничиння чи кенгуру, що її, мабуть, надав мені вік, вона впізнала мене і озвалася до мене тим особливим голосом, який у чоловіків, звиклих плескати їй у театриках, викликав телячу радість, коли запрошені з нею на сніданок, «у місті», вони могли при бажанні виявляти його в кожному її слові протягом усієї розмови. Голос залишився той самий, безпричинно теплий, щиросердий, з легким англійським акцентом. А проте її очі дивилися на мене, ніби з далекого берега, та й голос її був сумний, майже благальний, сказати б, голос померлих з «Одисеї». Одетті варто було б іще грати. Я відважив їй комплімента, натякаючи на її молодість. Вона відповіла: «Ви такий милий, my dear, дякую», а що навіть найщиріше її почуття виходило завжди афектоване, так вона дбала про елегантність, то вона повторила ще кілька разів: «Дякую, красно дякую». А я, хто колись долав цілі гони, аби помилуватися на неї в Булонському ліску, я, хто в першу мою візиту до неї ловив звук її голосу, що спливав з її уст, наче скарб, нидів тепер, сидячи з нею, зовсім не знаючи, про що з нею говорити, і, зрештою, пішов геть, кажучи собі, що Жільбертині слова: «Ви переплутали мене з матір’ю» були хоч і правдиві, але приємні тільки для доньки.

А втім, і в Жільберти могли абиякого дня пробитися фамільні риси, ще й досі невидимі, як частки насіння, зачаєні у нього всередині: ніколи не вгадаєш, який саме пагін виросте з них одного дня. Скажімо, рівненький і бездоганний ніс у доньки, якщо в неї матір кандзюба, може закарлючитися в неї під п’ятдесят. У іншої, банкірової доньки, цера, свіжа, як у садівниці, вже червоніла, медяніла і блищала, наче золото, яке пересипалося в руках її батька. Деякі врешті навіть стали нагадувати свою дільницю і носили на собі наче відсвіт вулиці Аркад, алеї Булонського ліска, Єлисейських Полів.

Гай-гай, їй не судилося навік зостатися такою. Не мине й трьох років, як я побачу її знов, іще не здитинілу, але вже недоумкувату, на рауті у Жільберти; їй було вже несила приховувати під нерухомою маскою, про що вона думала (того думу було як шуму) і що відчувала, киваючи головою, шилячи губи, знизуючи плечима у відповідь на кожне враження, як роблять пияки чи діти або як поводяться деякі поети: забуваючи іноді, де вони, у пориві натхнення, ці чудії щось химерять при свідках або ведуть до столу здивовану даму, кривлячи обличчя і зсуваючи брови. Враження пані де Форшвіль, — окрім одного, пов’язаного з її участю в рауті, ніжности до коханої донечки, гордощів за пишне доччине прийняття, гордощів, не заглушених материною журбою, що вона сама вже ніщо, нуль без палички, — ці враження не були радісні і спонукали її тільки до спроби уникнути вічних образ, несміливої, як у дитини. Тільки й чути було: «Не знаю, чи впізнала мене пані де Форшвіль, напевно, треба відрекомендуватися ще раз». — «Менше з тим, це ні до чого, — зіпав хтось у відповідь, не думаючи, що Жільбертина мати все чує (не думаючи чи не переймаючись цим). — Не варто. Хіба щоб розважитися! Хай сидить собі в куточку. А втім, вона вже трохи ідіотіє». Пані де Форшвіль нишком бликала на своїх лепетливих кривдників усе так само гарними очима і спускала їх додолу, боячись бути неґречною, проте дійнята до живого образою, приховувала свої безсиле пересердя, трясла головою, груди їй хвилювалися, вона позирала на другого розмовця, вихованого не краще, ніж перший, і не дивувалася надміру, бо вже кілька днів почувала себе зле і радила доньці відкласти раут, але донька не послухалася. Це не остудило її материнських почуттів; присутні дукині, загальне захоплення новим палацом затоплювали її серце радістю, і коли з’явилася маркіза де Сабран (а ця дама сиділа на високому стільці), пані де Форшвіль зрозуміла, що вона була доброю та завбачливою матір’ю і виконала свій материнський обов’язок. Нові запрошені смішки викликали в неї нові позирки і нові, сказані про себе, слова, якщо можна назвати мовою мовчанку, уривану хіба жестами. Ще така гарна, вона стала— на противагу Одетті дотеперішній — вельми симпатичною: адже вона зраджувала Сванна зі всіма, а тепер увесь світ зраджував її; вона так ослабла, що навіть не сміла, коли ролі перевернулися, боронитися від чоловіків. А невдовзі не вборонилася й від смер-ти. Але після цього відбігу вернімося на три роки назад, на ранок у принцеси Ґермантської.

Я насилу впізнав свого товариша Блока, — а втім, той устиг прибрати собі не тільки псевдонім, а й ім’я, він звався тепер Жак дю Роз’єр, і тільки нюх мого діда здолав би розпізнати «тиху долину» Хеврону та «кайдани Ізраїлю», начеб уже до послідку розірвані моїм друзякою. Справді, англійський шик цілком перемінив його постать і вигладив усе, що тільки можна було вигладити. Волосся, колись хвилясте, а нині гладенько зачесане, із проділом посередині, блищало від помади. Червоний носюра, щоправда, стирчав, але здавався радше набряклим від хронічного катару, набряком могла пояснюватися і гугнявість, із якою Блок ліниво цідив фрази, бо так само, як на зачіску під колір обличчя, він розстарався і на голос із такою вимовою, де колишні носові звуки залунали ніби з якоюсь погордою — до пари його вогнистим ніздрям. Завдяки зачісці, зголеним вусам, елегантності й вольовим зусиллям жидівський ніс скрадався — так нам здається майже стрункою вичепурена горбуля. Але я зразу помітив головне, щойно тільки Блок з’явився: грізний монокль на оці