Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

не такою вже невинною; я почав ставитися з недовірою до її природної витонченості та чарівності; а дивлячись на Агнес поруч з Енні, я з тривогою думав, що не слід би їм так приятелювати. Проте обидві юні жінки здавалися такими щасливими, що цілий вечір пролетів, мов одна година. Закінчилась ця вечірка випадком, який я добре запам’ятав. Вони прощались. Агнес збиралась обійняти і поцілувати Енні, коли раптом містер Вікфілд, ніби випадково, став між ними і швидко повів за собою Агнес. І тоді я побачив, наче й хвилини не минуло з того моменту, як я стояв у дверях в ніч від'їзду, той самий вираз на обличчі місіс Стронг, яка дивилася на нього.

Сказати не можу, яке враження справило це на мене. Ніколи більше не міг я відділити її від цього погляду, ніколи більше не міг я уявити собі невинний вираз її обличчя. Погляд її ніби гнався за мною, коли я йшов додому. Здавалося мені, що над докторовим будинком нависла чорна хмара. Пошана до його сивини приправлена була жалем, що він довіряв тим, хто зраджує його, і гнівом проти тих, хто робить йому зле. Невиразна тінь великої ганьби і кривди плямою впали на місце моїх дитячих ігор і навчання. З сумом і неприємним почуттям згадую я тепер старі широколисті алое і зелений моріжок для ігор, і кам'яні урни, і алею, по якій любив гуляти доктор Стронг, й урочисті дзвони Кентерберійського собору. Немов якийсь лихий вітер розбурхав священну тишу мого дитинства і розвіяв по світу честь і мирність цієї оселі.

Але вранці я мав прощатися з Агнес і ні про що інше вже думати не міг. Звичайно, я незабаром знову буду тут. Може, ще часто спатиму я в своїй старій кімнаті. Але ніколи вже я не житиму там постійно, минулися старі часи. З важким серцем зібрав я свої книжки і костюми, які мали піти багажем до Дувра. Я не хотів, щоб Урія Гіп помітив мій настрій. А він так надокучливо допомагав мені, що я мимоволі подумав, ніби він надзвичайно радів моєму від'їздові.

Так чи так, але я з досить байдужим виглядом, по-чоловічому попрощався з Агнес та її батьком, і зайняв місце на імперіалі лондонського диліжанса. Душа моя була сповнена ніжності і всепрощення; я навіть хотів кивнути моєму старому ворогові-м'яснику та кинути йому п'ять шилінгів на випивку. Але він з таким неприступним виглядом рубав тушу перед вікном своєї крамниці, і, крім того, його обличчя не стало виглядати краще без переднього зуба, що я йому вибив, тож я вирішив ліпше не робити таких спроб.

Як виїхали ми на шлях, то всі зусилля я докладав до того, щоб здаватися кучерові якнайдорослішим і говорити якомога грубішим голосом. Хоч це було мені дуже незручно, але що поробиш, грубий голос здавався мені невід'ємною ознакою дорослого чоловіка.

— Їдете погуляти, сер? — спитав кучер.

— Так, Вільяме, — відповів я поблажливо (ми з ним були знайомі), — їду до Лондона. А потім зазирну до Суффолка.

— Збираєтеся полювати, сер? — спитав кучер.

Він знав не гірше за мене, що о цій порі полювати в Англії можна було з таким самим успіхом, як бити китів; і все ж таки мені приємно було почути це.

— Не знаю ще, — сказав я так, ніби ще не подумав, — чи схочеться мені полювати, чи ні.

— Чув я, що птахи стали дуже полохливі, — мовив Вільям.

— Здається, так, — сказав я.

— Ви народилися в Суффолку, сер? — спитав Вільям.

— Так, — відповів я поважно, — Суффолк — мій рідний край.

— Чув я, що там надзвичайно смачно готують галушки, — зазначив Вільям.

Я не був цього певний, але відчував потребу підтримати славу мого рідного краю, а тому кивнув головою, що мало означати «ще б пак!».

— А тамтешні биндюги, — вів далі Вільям. — Ото коні! Добрий суффолкський цінується на вагу золота. А ви колись розводили суффолкських биндюгів, сер?

— Н-н-ні, — відповів я, — не зовсім.

— А ось позаду мене сидить джентльмен, — сказав Вільям, — він їх розвів цілий табун.

Згаданий джентльмен мав дуже неприємну зовнішність: зизоокий, з гострим підборіддям, на голові — білий циліндр, вузькі штани, вкриті вузликами від черевиків аж до стегон. Гостре підборіддя випиналося над плечем кучера, і я відчував на своїй потилиці його важке дихання. Коли я обернувся до нього, він дуже багатозначно підморгнув мені своїм здоровим оком.

— Чи не правда? — спитав Вільям.

— Що не правда? — сказав джентльмен позаду.

— Хіба ви не розводили табунами суффолкських биндюгів?

— Мабуть, так, — відповів джентльмен. — Нема таких коней, щоб я не міг їх вивести, нема таких хортів. Коні та хорти — все моє життя. Вони мені замінюють балачки і горілку... квартиру, дружину, дітей... книжки, листи, арифметику... тютюн і сон.

— Хіба ж можна дозволити, щоб такий чоловік сидів позаду кучера? — прошепотів мені Вільям на вухо.

Я зрозумів це як натяк віддати своє місце згаданому джентльменові. Зашарівшись, я запропонував свої послуги.

— Гаразд, якщо вам байдуже, сер, — сказав Вільям, — то я гадаю, що це справді буде справедливіше.

Я зав­жди вважав це своїм першим падінням у житті. Беручи квиток у конторі диліжансу, я навмисно попросив відзначити місце на передку, поруч із кучером, і дав за це дві красиві півкрони. Навмисно для цього випадку я купив собі нове пальто і хустку, щоб виглядати відповідно до почесного місця, дуже тішився ним і вважав, що кучер буде вшанований моєю компанією. І ось, на першій же поштовій станції віддав я своє місце неохайному зизоокому чоловікові, який нічим не відзначався, крім того, що від нього смерділо стайнею, і що він дозволив собі мимохідь переступити через мене, ніби через муху!

Невпевненість у собі, яка часто в житті охоплювала мене в дрібних випадках, коли зовсім не слід було впадати у розпач, значно зросла після цього дрібного випадку в кентерберійському диліжансі. Даремно було шукати порятунку в грубому голосі. Решту подорожі я розмовляв так, немов голос мій виходив з самих глибин шлунка, а все ж таки почувався пригніченим і моторошно юним.

А проте цікаво було сидіти на вершку карети, запряженої чотирма кіньми; бути добре вихованим, добре вбраним, мати вдосталь грошей у кишені, відшукувати поглядом місця, де я спав під час своїх дитячих мандрів. Дивлячись на волоцюг, що повертали до мене свої добре знайомі обличчя, я знову відчував руку мідника на своїй горлянці. Коли ми риссю їхали по вузькій четемській вулиці, я помітив завулок, де жила та потвора, що купила мою куртку; я намагався побачити те місце, де колись сидів цілий день, чекаючи на належні мені гроші. А коли ми нарешті під'їжджали до поштової станції в Лондоні і проїхали достойний Салем-Гауз, де панувала важка рука містера Крікля, я все віддав би за законний дозвіл зійти та знищити містера Крікля, та випустити на волю всіх його учнів, мов зграю горобців.

Виїхавши з Голден-Крос на Черінг-Крос, ми під'їхали до маленького готелю. Лакей показав мені вітальню, а покоївка провела до призначеної мені маленької спальні, яка пахла, мов наймана бричка, і замкнена була, наче комора. Мене все ще