Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

блакитний корсаж моєї богині. Після того кілька днів я тільки й роблю, що пригадую той вечір. Але я не можу побачити її ні на вулиці, ні вдома. Втішаюся священним даром — зів'ялою квіткою.

— Тротвуде, — каже Агнес якось по обіді, — як ви гадаєте, хто виходить заміж завтра? Та, ким ви так захоплені.

— Не ви, сподіваюсь, Агнес?

— Ні, не я! — вона підвела своє веселе обличчя від нот, що їх переписувала. — Ви чули його, тату? Не я, а старша міс Ларкінс.

— За… за капітана Бейлі? — в мене ледве вистачає сили на це запитання.

— Ні, зовсім не за капітана. За містера Честела, власника плантацій хмелю.

На тиждень чи два я в смутку забуваю все на світі. Знімаю перстень, одягаюсь у найгірші костюми, не мащуся більше ведмежим жиром і часто сумую над зів'ялою квіткою колишньої міс Ларкінс. Згодом мені трохи набридає таке життя, м'ясник знову кидає мені виклик, я забуваю квітку, виходжу на бій з м'ясником і перемагаю його.

Оце та ще повернення персня на мій мізинець і ведмежого жиру на моє волосся є останніми в моїх спогадах етапами на шляху до вісімнадцятого року життя.

ІІ. Я роздивляюся довкола і роблю відкриття

Не знаю напевно, радів я чи сумував, коли закінчилися мої шкільні дні та настав час покинути заклад доктора Стронга. Я був там дуже щасливий, глибоко поважав доктора, і всі відзначали мене в цьому маленькому шкільному світі. З цих останніх міркувань я сумував за школою, але з інших, не досить важливих, причин — радів, що покидаю її. Мене спокушало туманне уявлення про молодого самостійного чоловіка — про важливість, що притаманна самостійному молодому чоловікові; про речі, що бачить і робить ця чарівна істота; про корисний вплив, що він має на суспільство. Таку владу мали ці мрії над моїм юнацьким розумом, що я покинув школу без жалю, цілком природного за подібних обставин. Ця розлука не справила на мене такого враження, як інші розлуки. Даремно намагаюсь я пригадати будь-які подробиці — нічого особливого не виринає в моїх спогадах. Очевидно, широкі перспективи, що відкривалися переді мною, зовсім запаморочили мене. Майже марно минулися досвід і спостереження, що їх я надбав у дитинстві; я дивився на життя, як на чарівну казку, яку мені доводилося починати читати.

Ми з бабусею проводили багато палких дискусій на тему професії, якій маю я себе присвятити. Більше року я намагався знайти задовільну відповідь на її часто повторюване запитання «ким я хочу бути?». Але ніяк не міг я знайти в собі прихильності до чогось конкретного. Коли б я мав натхнення до навігаційної науки, прийняв командування швидкохідним кораблем і вирушив у подорож навколо світу, вкриваючи себе славою далеких мандрів і великих відкриттів, я б, мабуть, вирішив, що це мені цілком підходить. Але я не отримав цього дивовижного подарунка долі, тому хотів присвятити себе такій справі, яка б не занадто обтяжувала гаманець моєї бабусі, та добре виконувати свої обов'язки, які б вони не були.

Містер Дік незмінно був присутній на наших нарадах, фізіономія його тоді була пройнята надзвичайною глибокодумністю. Тільки одного разу висловив він свою думку; та й у цьому випадку (не знаю вже, як воно прийшло йому в голову) він раптом запропонував, щоб я зробився мідником. Моя бабуся сприйняла цю пропозицію так гнівно, що він ніколи більше не наважувався висловлювати свою думку. При всіх подальших розмовах він сидів мовчки і тільки дзеленчав грошима в своїй кишені.

— Троте, ось що я тобі скажу, мій любий, — мовила бабуся одного різдвяного ранку, коли я вже залишив школу. — Ми все ще не можемо розплутати цей вузол, а вирішити щось нам треба, і рішення ми маємо приймати обережно, аби не помилитися. Тому я гадаю, що нам треба зробити деякий відпочинок. Тим часом ти можеш подивитися на речі новим поглядом, не як школяр.

— Спробую, бабусю!

— Здається мені, — вела далі бабуся, — що невелика зміна місць, маленька подорож допоможе тобі розібратися з думками і дійти правильного висновку. Чи не хочеш ти тепер трохи поїздити? Скажімо, чи не хотів би ти поїхати до старих місць і побачити цю... цю неймовірну жінку з диким ім'ям, — сказала бабуся, потираючи носа, вона бо ніколи не могла цілком пробачити Пеготтi її ім'я.

— Нічого кращого, бабусю, ви і не могли б вигадати.

— Гаразд, — сказала бабуся, — це добре, бо мені теж подобається така думка. Цілком природно і розумно, що вона й тобі подобається. I я певна: що б ти не робив, Троте, ти зав­жди чинитимеш природно і розумно.

— Сподіваюся, бабусю.

— Твоя сестра, Бетсі Тротвуд, — мовила далі бабуся, — була б найрозсудливішою та найрозумнішою дівчиною. Ти намагатимешся бути гідним твоєї сестри? Правда ж?

— Я сподіваюся, що буду гідним вас, бабусю. Більшого мені не треба.

— Добре, що та бідолашна дитинка, твоя мати, не дожила до цього часу, — сказала бабуся, ніжно поглядаючи на мене, — інакше б вона так пишалася тепер своїм сином, що її голівонька зовсім запаморочилася б (бабуся моя зав­жди шукала виправдання своїй прихильності до мене, алегорично вказуючи на мою бідолашну матір). — Боже мій, Тротвуде, як ти мені нагадуєш її!

— Сподіваюся, це приємні спогади, бабусю? — спитав я.

— Він такий схожий на неї, Діку, — з притиском мовила моя бабуся, — він такий схожий на неї! Точнісінько такий, як вона була в той вечір, коли в неї почалися пологові муки. Присягаюся, він такий схожий на неї, як дві краплини води.

— Та невже? — спитав містер Дік.

— Він і на Девіда схожий, — рішуче сказала моя бабуся.

— Він дуже схожий на Девіда! — підтвердив містер Дік.

— Але я хотіла б, Троте, — продовжувала бабуся, — я хотіла б, щоб ти був твердим, сильним хлопцем. Я говорю не про фізичний твій стан, а про моральний. Фізично ти розвинувся дуже добре. Хотіла б я, щоб ти був добрим міцним хлопцем з твердою волею. Твердим, — сказала бабуся, струшуючи очіпком і стискаючи руку в кулак, — рішучим, з характером, Троте. З таким міцним характером, щоб ніхто не міг на тебе погано вплинути. Ось яким я хочу бачити тебе. Такими й слід було бути твоєму батькові та твоїй матері. Боже милий, так було б краще для них.

Я відповів, що намагатимуся стати таким, яким вона хоче бачити мене.

— А щоб ти міг помалу призвичаїтись до самостійного життя, — сказала бабуся, — я відряджу тебе самого в мандри. Спочатку мені хотілося, щоб містер Дік поїхав з тобою. Але, добре поміркувавши, я вирішила залишити його тут, щоб він оберігав мене.

Містер Дік на хвилину зажурився. Але обличчя його знову засяяло, коли він почув, що матиме честь захищати й оберігати найчудовішу жінку в світі.

— До того ж, — додала бабуся, — йому треба закінчити мемуари.

— О, безперечно, — поспішно відгукнувся містер Дік, — я збираюся, Тротвуде, негайно завершити їх… Справді, треба їх негайно завершити. А потім ми їх віддамо до