Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

— Поможеш мені на ґуральні, я така недужа…

— Поможу! Але мамо… я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами… Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося… То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по–нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: «Я з Олеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: «Поїдемо завтра до Олеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.

— Як ти торохтиш, Марку… І що там ти ще бачив, у городі?

— Таж кажу, замок з дощок горів… А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава… А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою…

— О Боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?

— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці… Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує…

— Не вір тому, Марку… Нема відьом на Руській. А він, пан Рогатинець, який?

— А ви вже колись питали… Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів… А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі…

— Він добрий чоловік…

— Звідки ви знаєте?

— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.

— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо…

— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже…

…— Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її… — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?

Розділ восьмий

СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ

Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого казнодія, подався старий Іван Красовський на Афон і ревно благав мніха Йвана, аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван року божого 1605–го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його, врозумів много такого, чого не розумів дотоле, і вигнав лотрів з корчми, які, бувши мудрими на злоє, не знали іще істини, щоб розуміти добро.

З манускрипту

Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всі, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.

У Великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.

А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка «Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «…противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо Боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть стетерів: автором книжки був Іпатій Потій.

Мало того, що цього русина–відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.

Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?

І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:

— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає…

— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.

— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.

Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенний, бігав з двора у двір, волаючи:

— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!

…Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно–білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й