Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
«Де ж вона?» — видобулось нарешті Юрієві з горла.
«А панові сеньйору що до того? Чей не задумав женитися з Гізею при живій жінці, пані Ґрета, слава Богу, не вмерла… Побавилися нашим горем і ще чогось хочете? Я б її була і вбила, але така сумна вона, моя дитина, і добра така, і що то їй сталося, що здуріла, бо сказала… — Абрекова витерла очі. — Бо сказала, щоб ніхто її не шукав… Я подумала таке страшне і заголосила, а вона каже: «Не бійтеся, я буду жити, маю для кого, ви ж не шукайте, а якби хтось прийшов, то йому теж таке скажіть». А ви прийшли, то я вам і повіла. Боже, Боже, як то є на світі… Такий поважний пан і зацний, люди на вас моляться, спасителем називають, а ви… Ну, скажіть, пощо ви бідній Абрековій таку кривду заподіяли?»
Схлипнув Юрій, а сказати не мав що і не міг, бо хіба полегшає матері, коли він повість, що кохає Гізю, що шукатиме її, а стара вгадала його думки і мовила:
«А якби–сьте й знайшли, то що з того? Чому ви не подумали, що ніколи не зможете взяти Гізю, чому? Ідіть і най вам Бог гріха не пише… А Гізі нема… — І тут прорвало Абрекову, вона закричала, замахнувшись кописткою на Пися, який лежав на тапчані: — А ти, ти, німий пияку, чого мовчиш і тепер, хіба не чуєш, що нема, нема уже в нас Гізі?!»
…Іноді Юрієві здавалось, що він видумав для себе дівчину з сумовито–добрими очима і чорним буйним волоссям, що в той вечір вела його на Чортову скелю не Гізя, а Ґрета, якій добрий маг повернув любов і світлий розум, а він не впізнав своєї дружини лише тому, що досі не зазнавав від неї ні доброти, ні розуміння; таке могло лучитися, бо зовнішній лик — то тільки оболонка духовного світу людини; колір очей, закрій губ, голос, гнучкість тіла, цілунок — це тільки вияв багатства чи убогості душі. Та дівчина була подібна до Ґрети і зовсім інша, а може, була іншою Ґретою — Рогатинця вперто переслідувала ця химерна здогадка, і хоч знав, що Ґрета зняла кімнату в Лоренцовичевої, бо гидким їй став український квартал, все ж не раз підходив до свого колишнього помешкання і заставав там чужих людей.
Гізі не було ніде. Він виходив до Чортової скелі, сподіваючись, що, може, вона колись вийде туди зривати материнку, та материнки їй уже не було потрібно, і вона не виходила, а по неділях блукав позаміськими селами, розпитував по фільварках — даремно.
А одного разу побачив Гізю. Висока струнка дівчина з чорним і довгим аж до пліч волоссям зійшла із Левової гори і, минаючи Підзамче, квапно повернула польовою доріжкою в бік Замарстинова. Юрій здалеку впізнав її і побіг щодуху; він не кликав, щоб не сполохати, а коли, задиханий і від тривоги й радості зів'ялий, уже наздоганяв, дівчина повернулася, і він побачив жінку, подібну до Гізі і до Ґрети, але не була це ні Гізя, ані Ґрета — очі в жінки палали одержимим вогнем, вузька стулка губ стягнула, мов петелька, запалі аскетичні щоки, губи ледь помітно ворушились, вимовляючи якісь слова — чи то молитви, чи то прокльони. Юрій відступив назад, бо це таки була Ґрета.
«Що ти тут робиш, куди йдеш, Ґрето?»
«Пріч з очей, схизмате, не оскверняй мене своїм подихом! — прошипіла. — До Єрусалиму йду, до гробу Господнього!»
«Де ж той Єрусалим, що ти говориш?»
«У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці…»
«Боже, Боже, що вони з неї зробили!.. — застогнав Рогатинець. — За що аж так скалічили?»
«Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, — презирливо виплюнула Ґрета. — Пріч, пріч!» — вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Ґрета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.
Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було ніде, а на світі жила Ґрета, і він її колись любив, а може, й нині любить, бо чому ввижається весь час і сниться; минуло багато часу, і вже та зустріч під Левовою горою теж здавалася сном; Юрій зважився зайти у дім Лоренцовичевої до Ґрети.
Застав її саму — спокійну, покірну, втомлену, марну; Ґрета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:
«Ходімо, Ґрето… Додому».
«У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу Господнього. Патер Лятерна взяв… І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти залишися, залитися в мене до ранку, мені так страшно…»
«Що вони тобі зробили?»
«Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!..»
Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Ґрети в кімнаті не було.
Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Ґрета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова — стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.
Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Ґрета, минаючи його, закричала істерично: «Пріч, пріч з очей, схизмат!» Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці — небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.
Дізнався недавно, що Ґрета померла — під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона
