Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
— І так буде доти, доки ми самі не визволимо себе із пут світської неволі. Бо хто єсть хлоп і невольник? — Вишенський повів вказівним пальцем, ніби цими словами таврував кожного прихожанина. — Та тільки той, хто світу сему яко хлоп, яко найманець служить і вік свій у службі аж до смерті губить. То посвятімо Богові помисли ума нашого, вогонь сердець і тоді, мов труха, розкришаться кайдани мирські!
«Мніху Йване, — заворушився протест у душі Рогатинця, — подвійні кайдани накладаєш на нас, подвійну покору… Ні, старче, мусимо служити цьому світові, на те ми й прийшли. Щоб кращим його створити, добрішим, розумнішим… Потойбічності ми за життя не потрібні».
«Служу я яко найманець собі самому й просвітку не бачу», — проказав у думці Мацько Лисий.
«Насміхаєшся наді мною, монаше, зневажаєш за службу — відплачу ж я тобі сторицею», — коробила злоба Барона.
— У службі мамоні застрягли єсьмо, сите життя до гріховного плотського соплетіння нахиляє! І єсли не буде серед нас істинних іноків і богоугодників, які б перед Богом поспільство заступали, то жупелом і вогнем, яко же Содом і Гоморра, у лядській землі спопеліємо! Відвернімся обличчям від зажерливого й облудного світу і у своїй руській духовній общині викуймо золото чеснот наших!
«Відлюдний муже, ти й на Україну зриш, мов на келію, — діймало обурення Рогатинця. — Чи не подібним єси до скнари, що ховає черлене золото в скрині, а ніхто його не бачить, ніхто ним не користується, навіть власник? А що, коли те золото буде не справжнє, а ми не знатимемо, і колись на багатолюдному ринку, попробувавши на зуб, скажуть чужинці: низька проба?
«Не можуть стати всі монахами, — думав Мацько. — Комусь і вино треба продавати».
«Свій орден думав заснувати у Львові? — ворушив запалими губами Барон. — Не дамо тобі зробити цього, мніху!»
— А тоді можете нас мучити, гонити і в'язнити, бо маєте в руках власть світську, але не гадайте тим тиранством побідити наш дух, не гадайте, папи римські, кардинали, арцибіскупи і всякеє лживое священство латинське, не сподівайтеся, власть мирська — королі, що православні папі поклоняться, не надійтеся ні нині, ні завтра, ні во віки віков! Амінь.
Не дихав люд. Гнівні слова Вишенського спинили биття сердець, народ у цю мить готовий був зробити все, до чого закличе мніх Іван, і моторошно стало Юркові: зіткнуться колись два ворожі ордени, єзуїтський і цей, ще не названий Вишенським, а тоді сонце застелять дими, і замість вселюдського просвітління й царства розуму настане чорний диктат сили переможця. І просвітитель стане тираном. Ні — тільки освіта, тільки збагачення світовою мудрістю виведуть русинський люд на висоту, до якої не дотягнуться руки зажерливих. І тут прошила мозок думка: «Без битви, без крові? Чудом Господнім?»
Замість відповіді вибухло під склепінням храму грізне:
Смертію смерть поправ!
Мніх Іван покинув казальницю і тихо зник у захристії, а народ без упину повторював:
Смертію смерть поправ!
Збентежений Юрій пробирався до виходу, йому треба порозмовляти з Вишенським; «Смертію смерть поправ!» — гриміло в Онуфріївській церкві; на паперті до нього підійшла жінка з закритим чорною шаллю обличчям, вона тримала за руку русявого хлопчика, стала, схиливши в глибокому поклоні голову.
— Благословіть, пане сеньйоре, мого сина, — ледь чутно прошепотіла жінка. — Перехрестіть йому чоло. Підійди, Марку…
…Після обіду Лисий Мацько звично став за ляду, чекаючи клієнтів, які й у Великодню неділю не поминали його корчми, — партачів із Шевської.
У кутку за столиком сидів, як завше, Пилип Дратва, на нього Мацько не звертав уваги: на Руській так ніхто й не дізнався, хто то кликав тоді по дворах, щоб іти на Юрську гору; потім говорили, що це були школярі, бо й листок із закликом був вивішений над вікном Абрекової — певно, що школярі; в голові Мацька, супроти його волі, сама собою снувалася дурна думка: неділь у році п'ятдесят дві, свят більше двадцяти, то отак ні за що він річно має з Пилипа сімдесят грошів прибутку… Картав себе за такі рахунки і взагалі — вперше, відколи торгує вином у своїй корчмі, заворушився в його душі докір. Він же братчик, і не простий, бо книгами торгує, а книга — то найсвятіше діло: мовлене слово хоч зачепить, збудить, стривожить душу, та іноді воно прозвучить, мов грім, і щезне; книга ж промовляє до тебе без упину, вона завжди нагадує, повторює, будить, стає стражем твоєї совісті… Отож він, Мацько Патерностер, продавець братських книг, з одного боку просвіщає людські уми, а з другого — затьмарює їх диявольським зіллям.
У Мацьковій пам'яті відлунювали гнівні, не чувані ще серед львівської русинської братії слова Вишенського, вони розбурхали усталене довгим життям сумління корчмаря, в якому дотепер було усе розкладене, немов сорти вина на поличках, — доброта і відлюдькуватість, страх перед сильними й непохитність, коли йшлося про віру; у гущавині Мацькового сумління на видному місці пишалася скнарість, а десь у тернових його плетивах дрімала щирість; для кожного скарбу своєї душі мав Мацько оправдання, жодним особливо не пишався, але й не соромився, а нині все збурилося, і хоч корчмар твердо залишив за собою право торгувати вином — усі ж бо монахами стати не можуть, — проте засумнівався в одному: чи не схожий він на того неума, котрий товче воду в ступі, а масла збити не може. Бо так виходить: те світло книг, яке він дає людям, тут–таки заливає темнотою хмільної отрути.
А шевці, — ковалів, мечників, золотарів рідко бачить у себе Мацько, то люд гонористий і здебільшого братському статуту вірний, — з'ївши, напевне, свячене яйце і не діждавшись від жон питва для розговіння, уже приходили один по одному — чорні, зсукані, як насмолена дратва, підморгували корчмареві, а він по тому морганні безпомилково вгадував, хто буде платити нині, а хто проситиме у борг…
І хотілося Мацькові, розтривоженому докорами сумління, сказати шевцям, що сьогодні — тільки сьогодні — він не дасть нікому
