Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
Петру переповнював страх. З його куцих пояснень випливало, що він навіть не знав, що є німцем. Його батько одружився з румункою, тому німецьке в нього було тільки прізвище. Потім батько помер, але мати залишила прізвище. Петру не знав, ні де та Німеччина, ні що та Німеччина, до якої його тепер раптом приписали, в останні роки накоїла. Він ніяк не міг второпати, чому самого його прізвища вистачило, аби накликати на нього таку біду.
Я простягнув йому шматок хліба й сиру, він трохи з'їв, а решту загорнув у хустинку на потім. У нього не було при собі нічого, ані найменшого клуночка. Коли його виявили у висохлій криниці за хатою, матір до нього не підпустили. Йому пощастило раніше, бо не мусив йти на війну, одна нога в нього була коротша. «Він щасливець», — казала його мати. Йому завжди щаститиме, пророкувала вона. Та щастя його не врахувало росіян.
В усьому вагоні утворилися малі гуртки, що то пошепки, то вголос обговорювали наше становище. І майже завжди висновок був безнадійний. Нас випустять з цих худоб'ячих вагонів або аж в Сибіру, або, у кращому разі, десь в Україні. «Та це без різниці», — сказав один колишній солдат, який щойно повернувся з фронту. — «Байдуже, де ми сконаємо, поховати нас зможуть тільки навесні. Тепер земля занадто тверда». Він почав було розповідати про свій похід на Росію, але його скоро попросили замовкнути. Нікого вже не цікавила його війна. Ніхто не хотів чути його спогадів.
Петру заснув, його голова похилилася мені на плече. З образом двох постатей під ліхтарнею перед очима я теж закуняв, під супровід шепоту, стогонів обпеченого і механічного, розміреного гуркоту коліс.
Прокинувся я від того, що все тіло боліло. Моя голова лежала на спині якогось чоловіка, а солдат примостив голову на мої ноги, як на подушку. Я обережно витяг з-під нього ноги, тоді підвівся. Вільного місця взагалі уже не лишилося. Стояв храп, повітря було сперте й задушливе. Я визирнув, але, крім білої рівнини й темного неба, нічого не було видно.
Я не міг сказати, котра година, росіяни відібрали в нас годинники ще на вантажівці. Та на обрії вже розвиднювалася вузенька прогалина, крізь яку день увіллється в ніч і розчинить її в собі. Коли я прокинувся вдруге, вже зовсім роз'ясніло. Деякі жінки хотіли помитися водою з пляшок, та їх стримали: краще зберегти воду для пиття. Ліпше смердіти, ніж сконати від спраги. І це при тому, що надворі було стільки снігу, вистачило б і кількох хвилин, якби тільки росіяни відкрили вагони.
Як довго простояв потяг, ніхто сказати не міг, так само, як і де ми тепер. Дехто ділився вбогим провіантом, інші, в яких не було нічого, тільки жадібно дивилися. Петру потягся і видобув з кишені хустину з рештками їжі. Доньки намагалися втамувати батьків біль. Вони теж тужливо позирали на сніг, але не тому, щоб напитися, а щоб охолодити ним рану.
Цілісінький день потяг так і не зрушив з місця. Коли наступної ночі я ненадовго прокинувся, ми їхали повним ходом, хоч і не довго. Тоді знов зупинилися на багато годин серед чистого поля, і нам не залишалося нічого іншого, як тупо дивитися на цей порожній, вимерлий край.
Аби відволікти Петру від його страху, я розповідав йому Рамінині історії. — Про Бога, чортів і все, що між ними. Колись Бог відділив небо — в якому тоді ще жили й чорти — від землі, бо не міг витримати людських нарікань. Так виник vâzduh — місце між небом і землею, населене багатьма добрими і злими істотами. Одного дня Бог вступив у запеклу битву з чортами, часом здавалося, що вони ось-ось його переможуть. Але Бог здолав чортів і поскидав їх з небес. Пролітаючи через vâzduh, дванадцять їх пар затрималося в дванадцятьох місцях.
— Як же їм вдалося? — допитувався Петру.
— Цього я не знаю. Цього Раміна ніколи не розповідала. Але вони таке вміють — вони ж чорти, — сказав я.
Оскільки чорти мусили якось давати собі раду, вони запровадили дванадцять митниць. Хто хотів до Бога, мусив перше минути їх і дати чортам хабара. Дванадцять разів мертві душі були змушені зустрічатися з чортами і переконувати їх, вмовляти. Дванадцять разів мусила пройти це випробування душа, інакше вона діставалася чортам. То була їхня помста Богові.
— Чому ти постійно говориш про чортів? Наш парох завжди казав, що чорт тільки один, — заперечив Петру.
— А Раміна казала, що їх рівно двадцять чотири. Бо один ніколи не впорався би з усією роботою.
Я говорив і говорив, аж захрип від тієї балачки, зате заспокоївся. Мені здавалося, ніби Раміна зі мною в цьому вагоні. Та не всім подобалися мої оповідки, надто вже вони нагадували те, що на нас чекало. Петру радо перебрався би на якесь інше місце, якби воно тільки було.
Ми були в дорозі вже кілька днів, поступово простір і час розмивалися. Хоч я знав, що ми проїхали не так багато, щоб опинитися вже в Росії, то все ж у мене було відчуття, що це може статися будь-якої миті. А іноді, навпаки, здавалося, що Румунія простягається нескінченно далеко, щоб вберегти від того, що чекало на нас за її межами.
Дуже зрідка вагони відкривали, щоб ми могли залагодити свої природні потреби. Петровим
