Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Моторний ще більше насупився.

– Чого це я маю вам помагати? Ви були першими прислужниками панів, по три шкури дерли з мого народу, продавали нас, як худобу, віру нашу паплюжили. Тепер, коли ми стали хазяями краю свого, то або розкайтеся, і живіть по наших законах, або приймайте смерть за гріхи свої.

– Але ж, паночку, я ж бачу – ви милосердний, у вас добрі очі. Я прийняла Христа в серце: він вчив нас пробачати, вчив бути милосердними. Згляньтесь, паночку, над моєю молодістю, пожалійте, вік за вас молитися буду.

Федір оглянувся навколо, чи багато козаків стало свідками цієї сцени, й переконавшись, що на нього ніхто не звертає уваги, знову поглянув на дівчину: це була гарненька чорнявка, шляхетність проглядалася в її очах та голосі, хоч і була одягнена у грубу сорочку та звичайну запаску. Та найбільше здивувала козака вишиванка на її сорочці. Було видно, що ця дівчина трималася за життя до останнього.

– Як тебе звуть?

– Рахіль, – мовила, та зразу сіпнулася. – Так мене звали до хрещення. Тепер я Оксана.

– Ось що, Оксано, візьми цей перстень, віднеси батькові, нехай скаже, що вірно служив отаманові Левченку. Запам’ятала?

– Так, – мовила дівчина, взявши з рук козака товстого золотого перстня.

– Тоді біжи, чого стоїш?

– Як я зможу вам віддячити, як зможу повернути персня?

Федір знизав плечима.

– Колись іще побачимося.

Федір якийсь час дивився їй услід, як вона бігла в бік міста. Саме там почався зараз суд і розправа над панами та орендарями, які попалися в руки коліїв. Дівчина бігла щодуху, щоб врятувати свого батька.

Моторний посміхнувся сам собі у вуса і рушив далі, слідом за своїми козаками.

Бідних євреїв не займав ніхто, а багато з них записалися до гайдамацького війська. Але було достатньо таких, кому гайдамаки не могли вибачити, через кого, власне, й почалося це повстання – лихварі, орендарі, перекупники та торговці людських душ, продажні судді, чиновники – всі вони погойдувалися на шибеницях поряд із панами – шляхтичами, не змігши сховатися від людського гніву.

Гордий єврей трясся як осиновий листок. Він був фармацевтом, виготовляв ліки для панів, а простий хлоп не міг собі купити в нього через велику ціну. Його руки не знали мозолів до останнього часу, але й тепер вони натерлися не від рала чи лопати, а від рушниці: фармацевт взявся за зброю разом з іншими євреями, захищаючи, як він думав, достойний лад у цій державі, своє право й життя, свою землю. Бився сміливо й жертовно, наскільки міг, не бажаючи коритися брудним хлопам. Він і тепер не бажав їм коритися, а трясучись ішов до шибениці. Гайдамаки ненависними поглядами проводжали його.

Дочка прибігла в останній момент, кинулася йому у ноги.

– Тату, не роби цього, скорися. Ми ж євреї, ми ж ніколи не пхалися до політики та справ військових, одумайся. Наша справа ліки, а не мушкет. Скорися: тепер ці люди володарі цього краю, це їхня земля, а нам робити свою справу. Навіщо йдеш на смерть?

Рахіль-Оксана кричала голосно, старий спробував її підняти, поставити на ноги.

– Встань, цуро моя. Ці люди хочуть, щоби я відрікся від Єгови, а я вже застарий. Шкода, що не дочекаюся внуків, не зможу навчити їх. Та ти, цуро моя, пам’ятай мої заповіти і… живи.

Журба, який стояв поруч із Швачкою та спостерігав усю цю сцену, суворо приступив і взяв дівчину за руку, щоб відіпхнути від старого.

– Годі цього. Бачиш: твій батько хоче померти як герой. Він все життя служив панам, плазував перед ними, лікував наших гнобителів. А перед нами плазувати не хоче. Він досі має нас за брудних гоїв; за хамів, для нього не існує українського народу, а тільки бидло, яке готове зранку до вечора працювати на нього, не маючи ні ліків, ні школи, ні навіть своєї віри та звичаїв, яку відібрали пани. Тож хай гине.

Він відірвав дівчину від старого, зазирнув йому в очі. Вони так і стояли, дивлячись один на одного очима, повними ненависті, але не зневаги. А гайдамаків ця промова зачепила за живе.

– Досі нас прокляті мають за своє бидло. Жару їм, дайте жару жидові! – гуло навкруги грізне воїнство.

– Заждіть, пане отамане, адже батько колись прислужився гайдамакам. У нього є заслуги, – спробувала перекричати всіх Оксана.

– Які заслуги, про що ти говориш, цуро моя, – голос єврея дрижав, він боявся вже не так за себе, як за дочку, яка не знати що замислила.

– Так, мій батько прислужився колись отаманові Левченку. Ось, він навіть перстень свій дав!

Дівчина показала Журбі персня. Дехто з гайдамаків також це почув, – і коло стихло. Підійшов Швачка.

– Ти, мабуть, брешеш, дівчино. Якщо так, то гляди: отаман Левченко суворий і дуже розізлиться.

– Не брешу, ось вам хрест.

Вона перехрестилася. Коло, після якоїсь паузи, раптом зайшлося реготом.

– Глядіть, панове, коли треба, то й жидівка перехрестилася й по-нашому щебече – ось що таке народна сила, – сміялися вони поміж собою.

– Годі цього, – раптом вибухнув гнівом Журба. – Нема нікому прощення, кого наш суд засудив, інакше це буде не суд народний, а чорт-зна