Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

Думки про берилій та східні килими виказували мою нервовість та непрактичність. Коли я був у такому стані, лише одна людина в усьому світі могла допомогти мені — мій діловий брат Джуліус, брокер із нерухомості у Корпус-Крісті, штат Техас. Я любив свого огрядного й тепер уже постарілого брата. Мабуть, він мене теж любив. Взагалі-то він не надто шанував міцні родинні узи. Можливо, розглядав братню любов як привід для визиску. Мої почуття до нього були палкі, мало не істеричні, тож я не міг винуватити його у тому, що він волів від них ухилятися. Джуліус хотів бути людиною лише нинішнього дня і забув, чи пробував забути, минуле. Він казав, що нічого не може пригадати без сторонньої допомоги. Що ж до мене, то я забути нічого не міг. Джуліус часто казав мені:

— Ти успадкував свою бомбезну пам’ять від нашого старого. А перед ним був іще один старий шельма, його батько. Наш дід був один із десятьох хлопців у «смузі єврейської осілості»[203], які знали Вавилонський Талмуд напам’ять. І який із цього пожиток? Я навіть не знаю, що це таке. Але от звідки така пам’ять у тебе?

Його захоплення було не без домішки невдоволення. Не думаю, що він завжди був мені вдячний за те, що я так добре все пам’ятаю. Існування без пам’яті, як на мене, позбавлене метафізичної цілісності, неповне. А я не міг уявити, щоб мій брат, незамінний Джуліус, мав інакші, ніж я, метафізичні припущення. Тож я говорив із ним про минуле, і він казав:

— Хіба? Це правда? Ти ж знаєш, що я нічого не можу згадати, навіть маминої зовнішності, а я ж був її улюбленець.

— Ти мусиш її пам’ятати. Як ти міг її забути? Я в це не вірю, — відповідав я.

Мої родинні почуття часом дратували мого товстошкірого брата. Він вважав мене кимсь на кшталт ідіота. Сам же він, фінансовий чародій, будував торгові центри, кондомініуми, мотелі й зробив значний внесок у перетворення тієї частини Техасу, де він мешкав. Він би не відмовився мені допомогти. Та це було суто теоретично, бо, хоча ідея стосовно допомоги весь час витала між нами в повітрі, насправді я ніколи нічого не просив у нього. Взагалі-то я надто замкнутий, щоб звертатися з таким проханням. Проте я був, якщо можна так висловитися, просто одержимий, переповнений потребою це зробити.

Коли забирав своє пальто, судовий пристав Урбановича підійшов до мене й дістав із кишені свого джемпера клаптик паперу.

— Телефонували з офісу Томчека й передали вам повідомлення, — сказав він. — Тут якийсь чоловік із чужоземним іменем. Може, це П’єр? — запитав літній добродій.

— П’єр Такстер?

— Я записав те, що мені сказали. Він хоче зустрітися з вами о третій біля Інституту мистецтв. Також вас розшукувала якась пара. Вусатий чоловік і рудоволоса дівчина в міні-спідниці.

— Кантабіле, — сказав я.

— Він не назвався.

Було пів на третю. Багато всього сталося за короткий час. Я пішов до магазину «Стоп енд шоп» і купив осетра та свіжих булочок, а також чай до сніданку «Твайнінґ» і вишуканий мармелад Купера. Якщо Такстер залишиться у мене ночувати, я хотів нагодувати його сніданком, до якого він звик. Він завжди годував мене дуже добре. Пишався своїм столом і казав мені французькі назви страв, що їх я куштував. Я їв не просто помідори, a salade de tomates, не хліб з маслом, a tartines, а крім того ще й bouilli, brûlé, farci, fumé та чудові вина. Він купував лише у найкращих крамарів і ніколи не пригощав мене чимсь непридатним для їжі чи пиття.

Правду кажучи, мені нетерпеливилося побачити Такстера. Я завжди тішився з наших зустрічей. Можливо, навіть мав ілюзію, що зможу відкрити йому своє пригнічене серце, хоча насправді не був аж такий наївний. Він прилітав із Каліфорнії, з довгим волоссям, як у стюартівського придворного, у плащі карабінера, під яким був чарівний костюм із синього вельвету, куплений на Кінґс-роуд. У крислатому капелюсі, що його він дістав у крамниці для чорношкірих модників. На шиї у нього зазвичай висіли дорогі з вигляду ланцюги, а також клапоть стягнутого вузлом, заплямованого шовку з оригінальним забарвленням. Його світло-брунатні черевики, що сягали литок, мали вишукані вставки з полотна, і на кожній вставці була витончена шкіряна емблема у вигляді геральдичної лілії. Його ніс був трохи викривлений, смагляве обличчя пашіло, а леопардові очі, коли я їх бачив, сповнювали мене таємної радості. Ось чому, коли судовий пристав сказав мені, що він у місті, я відразу ж виклав п’ять доларів на осетра. Я надзвичайно захоплювався Такстером. І тут поставало важливе питання: чи усвідомлював він те, що робить? Інакше кажучи: чи він ошуканець? Проникливий чоловік мав би відповісти на це запитання, але мені це не вдавалося. Рената, коли робила мені честь і ставилася до мене, як до майбутнього чоловіка, часто казала:

— Не викидай більше грошей на Такстера. Шарм? Так, суцільний шарм. Талант? Невичерпний. Але шарлатан.

— Насправді він не такий.

— Що?! Май трохи поваги до себе, Чарлі. Не ковтай усе підряд. А всі ці його нісенітниці про належність до вищого світу?

— Ах, це! Так, але ж люди повинні чимсь хвалитися. Вони мертві, якщо не можуть сказати нічого хорошого про себе. Про хороше треба говорити. Май Бога в серці!

— Гаразд, але цей його екстравагантний гардероб. Ця незвичайна парасоля. Єдина висококласна парасоля — це парасоля з натуральним гачком. Купувати парасолю з фабричним, вигнутим під впливом пари гачком — це не діло. Заради Бога, гачок має такий вирости. А ще неабиякий винний погріб, неповторний дипломат, що його можна купити лише в одній лондонській крамниці, нестандартне водяне ліжко з особливими атласними простирадлами, на яких він лежав у Пало Альто зі своєю незрівнянною любкою і дивився змагання тенісистів за Кубок Девіса по унікальному кольоровому телевізору. Не кажучи вже про рідкісного дурня на ім’я Чарлі Сітрин, який за все це платить. Та цьому хлопцю просто бракує клепки в голові.

Наведена вище розмова відбулася, коли Такстер зателефонував сказати, що він на шляху до Нью-Йорка, звідки вирушить у Європу на кораблі «Франс», а дорогою зупиниться в Чикаґо, щоб обговорити «Ковчег».

— Навіщо він їде в Європу? — запитала Рената.

— Ну, він же знаменитий журналіст.

— Чому це знаменитий журналіст пливе першим класом на «Франс»? Це ж п’ять днів. Він має стільки часу, що може його так марнувати?

— Напевно, трохи має, авжеж.

— А ми летимо економ-класом.