Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Тепер я зрозумів, що образив Томчека, критикуючи його підхід до питання застави. Ні, я його розгнівав. Проте, щоб зберегти стосунки з клієнтом, він зігнав оскому на Деніз:
— Як ви могли одружитися з такою підлою шльондрою?! — сказав він. — Де, в біса, був ваш здоровий глузд?! А ще ж начебто розумний чоловік. Якщо така бабера, як ця, вирішить закусати вас до смерті, то чим, на вашу думку, можуть зарадити двійко адвокатів?
Задихаючись від обурення, він більше нічого не міг сказати, засунув під пахву дипломат і пішов, покинувши нас самих. Мені хотілося, щоби Сроул теж пішов, але той відчував, що мусить донести до мене, яке сильне насправді моє становище в цій справі (завдяки йому). Він заступив мені шлях, повторюючи, що Урбанович не може вилучити у мене грошей. У нього немає для цього підстав.
— Але якщо таки дійде до найгіршого і він призначить вам заставу, то я знаю одного чолов’ягу, який облагодить для вас дільце з купівлею неоподатковуваних муніципальних облігацій, тож ви не втратите прибутку з заморожених грошей.
— Хороша думка, — відповів я.
Щоб спекатися його, я пішов до вбиральні. Коли він посунув за мною, я сховався в одній із кабінок і нарешті міг спокійно прочитати листа Кетлін.
* * *
Як я й передбачав, Кетлін повідомляла мене про смерть свого другого чоловіка, Френка Тиґлера, через нещасний випадок на полюванні. Я добре його знав, бо протягом півтора місяця, що пробув у Неваді, чекаючи на розлучення, був постояльцем на Тиґлеровому ранчо. Це було відлюдне, занедбане, забуте Богом місце над озером Волкано. Мої стосунки з Тиґлером були незабутні. Я навіть маю право стверджувати, що він завдячував мені життям, бо, коли випав із човна, я стрибнув у воду й урятував його. Врятував? Ця подія, схоже, не заслуговувала на таке трактування. Та він був ковбой, а не плавець, і, коли зістрибував із коня, втрачав спритність. На землі, у чоботах і ковбойці, він нагадував кривоногого каліку. Тож, коли цей чоловік із самовпевненим засмаглим обличчям, рудими кущастими бровами та викривленими, спотвореними верховою їздою ногами, шубовснув в озеро, я мерщій кинувся за ним, бо вода не належала до його стихії. Він був винятково сухопутна людина. То чому ж ми опинилися в човні? Тому що Тиґлерові забаглося наловити риби. Не те щоб він захоплювався риболовлею, просто йому завжди хотілося дістати щось на дурняк. А тоді була весна, і риба-тубі ринула цілими табунцями. Тубі — справжній релікт, споріднений із латимерією з Індійського океану, жили в глибинах озера Волкано, підіймаючись на поверхню лише задля нересту. Цілі юрми людей, здебільшого індіанці, ловили їх баграми. Рибини були незграбні, дивні з вигляду, немов живі музейні експонати. Їх в’ялили на сонці, й сморід заповнював усе індіанське селище. Води озера Волкано цілком можна назвати «прозорими» і «гальванічними». Коли Тиґлер упав у них, я злякався, що вже ніколи його не побачу; індіанці розповідали, що озеро завглибшки в кілька миль, і тіла потопельників рідко спливають. Тож я стрибнув, і по мені наче струм пройшов. Та я таки заштовхнув Тиґлера знову в човен. Він не визнав, що не вміє плавати. Не визнав узагалі нічого, промовчав, тільки вхопив багор і підчепив свій капелюх, що й досі плавав. У його ковбойських чоботах хлюпала вода. Я не просив слів подяки і не почув їх. Це була лише пригода двох чоловіків. Я про те, що вона дала мені відчути смак мужнього і мовчазного Заходу. Індіанці, без сумніву, дали б йому втопитися. Вони не хотіли, щоб білі люди припливали у своїх човнах, гарячково прагнучи отримати щось на халяву, й ловили їхніх тубі. До того ж вони ненавиділи Тиґлера за здирництво і шахрайство, а також за те, що він дозволяв своїм коням пастися всюди, де їм заманеться. Ба більше, Тиґлер сам мені казав, що червоношкірі не перешкоджають смерті, а просто дозволяють людині відійти. Він розповідав, що колись став свідком того, як одного індіанця на ім’я Віннемука підстрелили перед поштовим відділенням. Ніхто не викликав лікаря. Чоловік стікав кров’ю на дорозі, тимчасом як чоловіки, жінки й діти, сидячи на лавках та у своїх стареньких автівках, мовчки спостерігали. Але цієї миті на верхотурі окружного суду я угледів немов вилиту з бронзи ковбойську постать покійного Тиґлера, що переверталася в наелектризованій крижаній воді, а потім побачив, як я, навчений плавати у маленькому хлорованому басейні Чикаґо, пірнаю за ним, наче видра.
З листа Кетлін я взнав, що він помер у сутичці. «Двоє чолов’яг із каліфорнійської Міл Веллі хотіли пополювати на оленів із самострілами, — писала Кетлін. — Френк був за провідника і повів їх у гори. Проте вони наскочили на охоронця мисливських угідь. Гадаю, ти зустрічав цього хлопця, індіанця на ім’я Тоні Каліко, ветерана корейської війни. З’ясувалося, що один із мисливців мав кримінальне минуле. Ти ж знаєш, бідолашний Френк любив бути трохи поза законом. Цього разу він був не порушник, але виявився причетний. У “лендровері” були дробовики. Не вдаватимусь у деталі, бо це надто боляче. Френк не стріляв, але став єдиний, кого застрелили. Він стік кров’ю ще до того, як Тоні доправив його до лікарні».
«Це завдало мені важкого удару, Чарлі, — писала вона далі. — Як ти знаєш, наш шлюб тривав дванадцять років. Щоб не спинятися на цьому надто докладно, скажу лише, що справили великий похорон. Із трьох штатів з’їхалися конярі. Його компаньйони з Лас-Веґаса і Рено. Люди його дуже любили».
Я знав, що Тиґлер — учасник родео, приборкувач диких коней, він здобув багато нагород і певне визнання серед конярів, але сумніваюся, що був дорогий комусь, окрім Кетлін та його старенької матері. Увесь прибуток від гостьового ранчо він вкладав у своїх скакунів. Деяких коней було зареєстровано за підробними документами, через те, що їхніх предків зняли з перегонів, бо вони отримали допінг чи ліки. Правило спадкової дискваліфікації було дуже строге, і Тиґлерові нічого не залишалося, як пробувати обійти
