Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
У мене було чимало власних прикростей, але подвійна самотність Кетлін — спершу в Нью-Джерсі, а потім на Заході — глибоко мене пройняла. Я оперся на перегородку кабінки, намагаючись піднести до світла її лист, надрукований на машинці з бляклою стрічкою. «Я знаю, Чарлі, що тобі подобався Тиґлер. Ви так гарно ловили з ним форель і грали в покер. Це відволікало тебе від турбот».
Це й справді було так, хоча він оскаженів, коли я перший зловив форель. Ми рибалили з його човна, і я використовував його приманку, тому він сказав, що це його форель. Тиґлер здійняв бучу, і я жбурнув рибину йому на коліна. Довколишні краєвиди були неземні. Та місцина не мала нічого спільного з риболовлею — лише голі скелі, жодних дерев, різкий запах полину та мерґелева курява, що здіймалася щоразу, коли проїжджала вантажівка.
Проте Кетлін написала мені не для того, щоб обговорювати Тиґлера. Вона надіслала лист, бо мене розшукував Орландо Гаґґінс. Гумбольдт залишив мені щось у спадок. А Гаґґінс був виконувач його духівниці. Гаґґінс, цей старий гульвіса й прихильник лівих, був порядний чоловік, чесної вдачі. Він теж обожнював Гумбольдта. Після того, як мене було проголошено віроломним побратимом, Гумбольдт запросив Гаґґінса допомогти упорядкувати його справи. Той охоче за це взявся. Потому Гумбольдт обвинуватив його в шахрайстві й теж погрожував подати на нього до суду. Та, вочевидь, під кінець життя його розум прояснився. Він зрозумів, хто насправді був йому другом, і призначив Гаґґінса розпорядником свого майна. У заповіті згадав Кетлін і мене. Що дісталося Кетлін, вона не написала, та він, певна річ, не мав можливості лишити їй багато. Проте зазначила, що Гаґґінс передав їй посмертного листа Гумбольдта. «У ньому йдеться про любов і про втрачені можливості, — писала вона. — Він згадував давніх друзів, Деммі й тебе, і добрі давні часи у Ґринвіч-Вілледжі та в селі».
Не знаю, що такого доброго в тих давніх часах. Сумніваюся, що в Гумбольдта за все його життя був хоча б один і справді добрий день. Поміж коливаннями настрою і темними нападами манії та депресії у нього траплялися й непогані проміжки. Та спокій тривав, либонь, не більше двох годин поспіль. Проте Гумбольдт приваблював Кетлін чимсь таким, чого я двадцять п’ять років тому ще не міг осягнути через власну незрілість. Вона була висока, міцна жінка, глибокі почуття якої ховалися за спокійною поведінкою. Що ж до Гумбольдта, то він, навіть збожеволівши, не втратив певної шляхетності. Навіть тоді він залишався вірний чомусь справді величному. Пам’ятаю, як блищали його очі, коли він стишив голос, щоб промовити: «Я зможу повернути тобі вогонь колишній твій…»[200] — слова, сказані чоловіком, який збирався скоїти вбивство, або ж, коли він цитував Клеопатру: «Я чую подих вічності в собі»[201]. Цей чоловік обожнював мистецтво. І ми його за це любили. І навіть коли його терзала руйнівна хвороба, в його душі лишалися закапелки, що не піддавалися розпаду й гниттю. Але я думаю, він хотів, щоби Кетлін захищала його, коли він поринав у стани, необхідні для поетів. Він хотів, аби Кетлін берегла для нього ці піднесені, мрійливі стани, що їх завжди бере на приціл і вщент розносить американська критика. Зачарування. Вона робила все можливе, щоб допомогти йому відчути зачарування світом. Проте він ніколи не мав досить зачарування чи мрійливості, щоби загорнутися в них із ніг до голови. Вони не вкривали його повністю. Але я бачив, щó Кетлін намагалася робити і цінував її за це.
Я читав лист далі. Кетлін згадувала наші тривалі бесіди у затінку дерев на ранчо Тиґлера. Здається, я розповідав їй про Деніз, весь час знаходячи собі виправдання. Я можу пригадати навіть дерева, що вона про них пише — кілька кленів і тополь. Тиґлер розхвалював веселу атмосферу свого пансіону, але з дерев’яних гостьових будиночків вистомлялися й випадали побляклі дошки, плавальний басейн був увесь у тріщинах, укритий листям і нечистотами. Загорожі було знесено, й Тиґлерові кобили вільно розгулювали, наче прекрасні нагі матрони. Кетлін носила робочі штани з бавовняної саржі й картату сорочку, запрану до стану ектоплазми. Пам’ятаю, Тиґлер сидів навпочіпки, перефарбовуючи своїх підсадних качок. У той час він не міг розмовляти, бо хтось, розлютившись через несплачений рахунок за фураж, зламав йому щелепу, і тепер її було підв’язано дротом. Того тижня ранчо було також позбавлене всіх вигод, тому гості мерзли, і з кранів не текла вода. Тиґлер казав, що це саме такий Захід, який подобається туристам із міста. Вони приїжджали сюди не для того, щоб із ними панькалися. Вони хотіли терпіти злигодні й незручності. Проте мені Кетлін зізналася:
— Я зможу витримати це ще день чи два, не більше.
На щастя, якась кінокомпанія вирішила знімати фільм про монгольські орди, і Тиґлера найняли експертом із коней. Він набрав індіанців, щоби ті в стьобаних азіатських одежах носилися галопом із пронизливими криками та виробляли фокуси в сідлах. Для мешканців тутешніх місць це була неабияка подія. Цю манну небесну ставив собі в заслугу Отець Едмунд, єпископальний священик, який у молодості славився вродою і був зіркою німого кіно. За кафедру проповідника він завжди виходив у дивовижних старих халатах. Усі індіанці обожнювали кіно. Вони перешіптувалися між собою, що шати подарувала йому Меріон Девіс чи Ґлорія Свенсон. Отець Едмунд казав, що саме він, із його голлівудськими зв’язками, викликав знімальну групу на озеро Волкано. Хай там як, а Кетлін познайомилася з кіношниками. Я згадую про цей факт, бо далі в листі вона пише, що продала ранчо, відвезла Тиґлерову матінку до її рідні у Танґстен-сіті, а сама влаштувалася в кіноіндустрії. У переломні моменти свого життя люди часто виявляють інтерес до кіно. Або ж починають говорити про повернення до навчання чи здобуття вченого ступеня. Напевно, десь зо двадцять мільйонів американців мріють повернутися в університет. Навіть Рената
