Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

А якби навіть було так, то й це непогано для його кар’єри. Залагодження мафіозних рахунків привертає увагу журналістів не менше, аніж поява серійного вбивці.

Тепер можна трохи й розслабитися; у будь-якому випадку він здобуде славу, на яку давно заслуговує.

Він вимикає сирену. За півгодини він проїхав майже всю автостраду, перетнув невидимий кордон і опинився в іншій державі, їхати до мети йому залишилося хвилин десять. Але в його голові вирують думки, що їх, у якомусь розумінні, можна вважати забороненими.

Три вбивства за один день. Він, звичайно, глибоко співчуває родинам загиблих, як кажуть політики. Безперечно, він усвідомлює, що держава платить йому за те, щоб він сприяв підтриманню порядку, а не за те, щоб радів, коли порядок так ґвалтовно порушують. У ці хвилини комісар, певно, сам не свій від тривоги, від розуміння, яка величезна відповідальність лягла на його плечі, адже він повинен розв’язати дві проблеми: спіймати злочинця (або злочинців, бо він, мабуть, досі не переконаний у правильності його, Савуа, тези) і приборкати пресу. Усіх уже піднято на ноги, поліційні відділки округи попереджені, поліційні автомобілі одержують по електронній пошті словесний портрет убивці. Певно, не одному політику доведеться урвати свій відпочинок, бо начальник поліції вважає цю проблему надто делікатною і захоче передати відповідальність до вищих сфер.

Проте політик не дасть зловити себе в цю пастку, сказавши тільки, що треба повернути місто до нормального стану в якомога коротший термін, бо «на карту поставлено мільйони, якщо не сотні мільйонів євро». Він не клопотатиме собі голову такими дрібницями, його чекають набагато важливіші справи, які потребують негайного розв’язання, наприклад, вино якої марки треба подати на стіл цього вечора гостям із такої-то іноземної делегації.

«А що я? Чи на правильній я дорозі?»

Заборонені думки повертаються: він щасливий. Настає найважливіша мить у всій його кар’єрі, що досі була присвячена нагромадженню паперової документації та розслідуванню дріб’язкових справ. Він ніколи не думав, що ситуація, в якій він нині опинився, принесе йому таку радість — адже тепер він справжній детектив, він має теорію, що суперечить будь-якій логіці, він буде нагороджений, адже першим зрозумів те, чого ніхто інший не міг зрозуміти. Він нікому не признається у своєму щасті, навіть своїй дружині — бо вона вжахнулася б, якби довідалася про його стан, була б переконана, що він утратив глузд через небезпечне середовище, в якому йому доводиться працювати.

«Атож, я радий. Я збуджений».

Він щиро співчував родинам померлих; але його серце після багаторічної апатії повернулося у світ живих.

Савуа уявляв собі ряди книжкових полиць, заповнених запилюженими томами, купи журналів у кутках, стіл, завалений безладно розкиданими паперами, але кабінет сяє бездоганною білістю голих стін. Кілька світильників витонченої форми, зручне крісло і прозорий стіл, на якому стоїть монітор величезних розмірів. Стіл порожній, на ньому немає нічого, крім безпровідної клавіатури та невеличкого блокнота, на якому лежить розкішна авторучка фірми «Монте-ґраппа».

— Вам би слід перестати всміхатися й напустити на себе бодай трохи стурбований вираз, — каже йому чоловік із сивою бородою.

Попри спеку, він одягнений у твідовий піджак, краватку й добре скроєні штани, й ані його одяг, ані інтер’єр його кабінету анітрохи не відповідають тій темі, яку вони обговорюють.

— Що ви маєте на увазі?

— Я знаю, щó ви тепер почуваєте. Перед вами справа всього життя в містечку, де ніколи нічого не відбувається. Мені самому довелося пережити подібний конфлікт, коли я жив і працював в одному з малих містечок Великої Британії, у графстві Вест-Ґламорґен. Саме завдяки справі, яку мені тоді пощастило розплутати, мене перевели до Скотленд-Ярду, в Лондон.

«Париж. Ось моя мрія», — подумав Савуа, але не сказав нічого.

Чужоземець запросив його сісти.

— Я бажаю вам здійснити свою професійну мрію. Дуже радий познайомитися з вами. Мене звуть Стенлі Моріс.

Савуа вирішує змінити тему.

— Комісар боїться, що преса почне спекулювати на темі серійного вбивці.

— Вони можуть спекулювати, скільки їм заманеться, адже ми живемо у вільній країні. Такі повідомлення дозволяють газеті підняти наклад, перетворюючи занудне життя пенсіонера на цікаву пригоду, бо він пильно стежить за розвитком подій по всіх каналах масової комунікації, тремтячи від страху та щасливого усвідомлення, що «з ним так не буде».

— Я сподіваюся, ви одержали результати судово-медичної експертизи. Як ви гадаєте, на що вони вказують? Чи маємо ми справу з серійним убивцею, чи йдеться про залагодження стосунків між мафіозними угрупованнями, про помсту одного наркокартеля іншому?

— Так, я їх одержав. До речі, їх чомусь мені надіслали факсом — тобто інструментом, із якого сьогодні нема ніякої користі. Я попросив, щоб матеріали надіслали електронною поштою, і знаєте, що вони мені відповіли? Що досі не освоїли цієї технології. Ви тільки собі уявіть! Одна з найбільш оснащених поліцій світу досі користується факсом!

Савуа засовався у кріслі, виявляючи певне нетерпіння. Він прийшов сюди не для того, щоб обговорювати вади та переваги найновішої технології.

— Повернімося до справи, — каже доктор Моріс, колишня зірка детективного пошуку Скотленд-Ярду, який, вийшовши на пенсію, вирішив оселитися на півдні Франції, й також, певне, був дуже радий, що йому випала нагода вийти за межі своєї занудної повсякденності, заповненої лише читанням, відвідуванням концертів, питтям чаю та благодійними вечерями.

— Мені ще не доводилося розслідувати таку справу, а тому насамперед мені хотілося б знати, чи ви погоджуєтеся з моїм припущенням, що всі три вбивства вчинив один