Останні орли - Михайло Петрович Старицький

частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев’янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери… I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.

Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi — i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби.

Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ’я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу.

Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека — рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря.

Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення її, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Україну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв’язок з Переяславською єпархiєю, а через неї i з найсвятiшим синодом: тiльки в єдиновiрнiй Росiї вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до своїх нещасних спiввiтчизникiв.

Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем українських церков, на Українi, пiсля тривалого безправ’я й безладдя, з’являється перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлюється перерваний насильствами ворогiв зв’язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархiї, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ’я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ’я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з їхнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека єпископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив своєї полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Рєпнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього «царя схизматiв» i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря.

З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший iєромонах, намiсник отець Єлпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од самої дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспокоєння облитiй кров’ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць.

Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот своїх п’ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убогої пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до