💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Читаємо онлайн Амадока - Софія Юріївна Андрухович
енергійним рухом долоні відчищає бруд зі штанців хлопчика, як оцей водій маршрутки, який сьогодні не в гуморі. Ти можеш лише знову і знову читати статистику і свідчення очевидців: зібрали, оточили, катували, ув’язнили, повели, відібрали цінні речі, наказали повністю роздягнутись, не більше однієї кулі, лягати на тіла попередньо вбитих, поранених живцем, земля довго ворушилася, від 350 до 800 людей. Жінка вклякла на коліна і просила не вбивати її дитину. Розбив голову об мур. Старий чоловік не міг іти сам, до ями його піднесли. З-під землі, що ворушилась, почувся дитячий голос: мамо, ми вже на небі?

Найскладніше по-справжньому побачити весь обшир деталей, буденних і диких, сплавлених між собою так, що раптом перекручена й вивернута дійсність перетворилася на звичайне проминання днів. Складно повірити, що й одні, і другі люди кліпали, що продовжували готувати їжу і їсти, розмовляли між собою, засинали, бачили сни й прокидалися. Що їхні долоні, якими вони тримали за руки своїх дітей, були теплими. Ось як долоня польського батька, який пішов до ями слідом із єврейською дружиною і дітьми, хоч жандарми казали йому, що він може забиратися геть. Або як рука працівника ґестапо Курта Кельнера, що застрелив підлітків Еміля Кітая і Ганю Адлер, по черзі притуляючи цівку пістолета до чола кожного з них, поки вони стояли перед ним на колінах, благаючи не вбивати, — він тримав пістолет однією рукою, а другою стискав руку свого п’ятирічного сина.

Подивись іще раз на бабцю з відром, на жінку з хлопчиком, на водія маршрутки. То були ці самі люди. По той бік і по цей бік.

Можливо, тобі вдається вірити краще, ніж мені, Богдане, бо ти бачив щось дуже схоже там, звідки прийшов. Хоч і не пам’ятаєш.

Колись ти сказав, що почав вірити тоді, коли довідався про прадіда. Ти сидів поруч із бабою Уляною за столом, вона розправляла долонями вишиту серветку на лакованій поверхні, ніби хотіла втрамбувати, вростити її в стільницю. — Він ніколи нікого не вбивав, — із притиском сказала вона, звертаючись до тебе, але дивлячись за вікно, крізь вижовклий тюль із запахом пилюки. — Він не міг би нікого вбити, — сказала Нуся, кладучи на коліна газету і позираючи з-над окулярів. — Він був добрий. Він допомагав євреям. За це його й не любили. — Христя увійшла до кімнати зі слоїком в руках: — Ми ж його добре знали. Татко сідав отут-о, при вікні, і скручував свої самокрутки, а я дивилась. А потім, коли він одного разу приніс мені квадратну плівкову камеру Goerz, мою найпершу, я навіть любила робити його портрети. Вранці тут було добре світло для портретів, поки не виросли ці кущі. Треба їх вирубати, Богдане. — Ні, Богдане, — сказала Нуся, — я не хочу, щоб ти вирубував нашу ліщину. Я люблю горіхи. — Вона вже не родила три роки, — сказала баба Уляна. — Наступного року вона буде родити, — відповіла Нуся. — Звідки прадід узяв камеру? — запитав ти. — Вона лишилась по тому фотографові з «Німанда». То була важка чорна коробка. Я ледве втримувала її своїми дитячими руками. Я була дуже немічна під час війни. Ти запитав: — Фотограф був євреєм?

Не на всі запитання вони відповідали. Не хотіли відповідати. І ти весь час думав над тим, скільки всього вони насправді забули, тому що не могли пам’ятати, скільки всього вони не побачили, тому що не були здатні бачити, скільки всього замінили іншими спогадами, в які самі повірили настільки, що довго, перебиваючи одна одну і сварячись, перелічували деталі, запахи, найдрібніші обставини.

Ти знав, що здебільшого вони не обманювали. Вони справді вірили в те, що казали. Вони пригадували те, в що вірили.

Ти весь час повторював, що ніколи не довідаєшся напевне, що ніколи не отримаєш відповіді на запитання, що ці відповіді недоступні. Натомість статистика та свідчення очевидців для тебе почали набувати об’єму. Зображення набули різкости. Ти придивлявся до людей на вулицях містечка, до їхніх облич, до їхніх буденних жестів — і, розуміючи, що це зовсім інші люди, люди з інших місць, родини яких заселили порожні напівзруйновані кам’яниці, коли ті спорожніли, ти почав бачити попередніх власників, їхні обличчя, жести. Почав чути у снах їхні стривожені голоси, відлуння кроків серед нічної тиші, гавкіт псів, постріли, крики, плачі, божевільний вереск, звук лопати, яка вгризається в землю, шелестіння грудок землі. Ти дивився на перехожих, ніби перебирав їх, прикидаючи: а цей би заховав? А ця видала би? Цей убив би? А ці казали б «погано, що німці прийшли, але добре те, що вони зробили з євреями»? І ти розумів, що тебе заносить, але зупинитися було складно.

Твій прадід був там, батько твоєї баби, з якою ти поруч спав у ліжку, теплий подих якої ти чув щоночі, яка вела тебе за руку вниз, показувала вихід із нашарувань вулиць, коротший шлях старими розваленими кам’яними сходами чи просто порослим травою спуском поміж будинками (якщо ступати на корені дерев, то не послизнешся). Вона демонструвала місця на вулицях, з яких так легко можна було спостерігати за життям у вікнах других або третіх поверхів у кам’яницях, розташованих рівнем нижче, у видолинках. Вона несла тобі портфель, коли зустрічала зі школи. Її батько там був. Твій прадід був там насправді.

Ти не міг знати, чому він пішов у загін добровільної поліції — через обіцянку винагороди? Гарантію безпеки? Через погрози його родині? Він боявся за доньок? Вважав, що тільки таким чином насправді можна буде щось змінити — для себе, для сім’ї, для всіх людей? Тому що хотів відчути владу? Уліг впливам? Вірив, що тільки так повинен вчинити свідомий чоловік? Ненавидів більшовиків? Був злий на жінку? Поважав німців? Зневажав євреїв? Поважав конкретного єврея? Зневажав себе? Думав, що зможе таким чином комусь допомогти, когось врятувати?

Тобі весь час хотілося знайти йому виправдання. Хотілося знайти бодай вузьку, непевну й непереконливу обхідну стежину. Він пішов у поліцію, але нікого не вбивав, він уникав таких завдань. Він копав ту могилу, але сам не стріляв, стріляли німці. Він закопував. Він бачив їхні мертві тіла, але не міг більше плакати. Сльози застрягли в гортані, змішані з трупним смородом, з часточками сухої землі. Він конфісковував майно і цінні речі, але ні на кого не піднімав руку. Такий був наказ, він не міг не виконувати накази. Він же був просто людиною. Він дуже любив своїх доньок, особливо найстаршу, Уляну, в якій найчіткіше бачив своє відображення. Він був добрим чоловіком. Але, як і будь-який смертний, він був слабким. Він боявся за своє життя. Страх — нормальна людська якість. Не бояться

Відгуки про книгу Амадока - Софія Юріївна Андрухович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: