Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Коли ти розпитував, вона могла сказати, що в усьому були винні війна, біда і чужа влада. А влада завжди була чужою. Казала, раніше сусіди розумілися між собою: жид говорив по-жидівськи, поляк — по-польськи, українець — по-своєму, всі говорили німецькою, і був порядок. Різні діти ходили до однієї школи. Кожен мав свою церкву. Кожен мав свої свята. Нікому не було діла. (Ні, «жид» — не образливе слово, звідки ти таке взяв? У нас так завжди казали, і твої баби тільки так і казали на них, і нікого не збирались образити.)
Коли в жидів був суккот і вони ставили свої шалаші, твоя мала баба з іншими дітьми вилазила на дерево, найближчий дах або пагорб і кидалася в них камінням для забави. «Жидку, жидку, нема з тебе пожитку», — таке говорилося навіть із любов’ю, не зі зла. Всі звикли, що жид має хутро і гроші, що він тримає заїзд і крамницю і не пускає поляків з українцями заробляти, а тільки їх споює. Бо як чоловік не має просвітку в житті, то як йому не піти і не напитися горілки. Потім, коли жидів не стало, з’явилося стільки місця, стільки можливостей, вже можна було б робити щось самим — але цього вже радянська влада не дозволяла.
А за Польщі, казала твоя баба, декому страшенно шкодило, що все навколо було польською і що українці з євреями не годні були ні пробитися в політику, ні вчити дітей по-своєму. Чимось їм так заважали той польський «Сокіл», і гарцери, і патріотичні свята, коли улани на конях виступали гарними стрункими рядами. Чомусь їх так денервувало, коли до міста приєднували польські села, щоб жидівські кандидати не взяли гору. Не могли змиритися, що поляки отримували кращі можливості на землю і завжди в будь-яких судових і суспільних справах їхнє було зверху. Якось же жили одні з одними. Добре жили: одружувалися між собою, хрестили доньку в православній церкві, сина — в католицькій. Пили у жида горілку. Святкували спочатку Різдво в кінці грудня, потім — на початку січня. Кидали камінням в сукки з пагорба. Якось точилося. Не було зле.
Вона не вірила, що могли вирізати одні одних. Не вірила, що зумисне і злостиво зраджували. Та ні, казала, навпаки — переховували в себе, годували, допомагали. Не вірила в той випадок, коли вчителька української мови з сокирою в руках бігла до будинку єврейських сусідів. Казала: «Моя подруга-жидівка розповідала, що впізнала її, що бачила її крізь дошки в стодолі, де сховалась. Але я їй не вірила. То була добра вчителька, пані Леся. Любила співати». І теж не вірила, що Михась Касівчак записався в дивізію SS Galizien, щоби помститись вчительці німецької, яка тричі валила його на іспиті. Він не був дурний, тільки мав дуже штивну вимову. Пані Фінк такого не допускала.
Твоя баба знала, що казали про євреїв: що то вони привели комуністів. Допомагали закорінювати владу на місцях і вказували на потенційних ворогів режиму. Вона знала, що більшовики твердили, ніби в Радянському Союзі антисемітизму не існує. Пам’ятала, як підкреслювали прізвища своїх начальників: Арлазоров, Біберман, Гольц. Але казала, що так насправді у комуністи їх записувалося не більше, ніж українців. Може, лише були розумніші і спритніші, тому швидко займали посади. Не вірила, що українці з євреями допомагали більшовикам депортувати поляків.
А з іншого боку, казала вона, ти бачиш, що багато тих, яких вислали на Сибір — хоч і розлучили з дітьми, заморили голодом, — вижили. І не тільки полякам із українцями таке вдалося, багато євреїв теж залишилося жити. Якби їх не депортували, то вже лежали б на Федорі в ямі.
Не вірила, що українці разом із євреями тягнули людей на радянські вибори. Казала, там не було з кого вибирати. Казала, люди з них насміхалися.
Казала, що всі євреї, українці і поляки, які йшли до більшовиків, переставали бути євреями, українцями і поляками, а ставали радянськими людьми. Сипали своїх.
Не вірила, що наші хлопці, які пішли в німецьку поліцію, найохочіше виконували накази проти євреїв. Що після кожної акції селяни з мішками перли до міста: вичищати єврейські помешкання. Що ховали втікачів за гроші, а потім самі їх здавали. Мусили йти в поліцію, бо треба було якось бути. Але зла не робили. Часом навіть захищали, коли могли. Рятували.
Ну так, не любили євреїв — але навіщо вбивати? Не любили поляків. Та всі одні одних не любили, але вічно були разом: гарно вітались на вулиці, жартували, позичали лантухи.
Не вірила, що українці чекали на прихід німців. Думали, що німці пообіцяли їм власну державу? В це теж не вірила.
Казала, що євреї, які втікали з Заходу, всіх заспокоювали: не бійтеся німців, загрози життю не буде. Будуть лише тимчасові утиски, трохи перипетій, поки все не вляжеться. Але це культурний народ. Місцеві їх слухали, бо пам’ятали австріяків. Твоя баба спочатку сміялася зі своєї мами, згадуючи, як та розповідала про часи за Австрії — ніби смоктала грудку цукру.
А потім твоя баба вже сама таке ж розповідала, сковтуючи слину, — як замовляння, як дитячу лічилку, як молитву перед сном. Її власна пам’ять дедалі більше ставала пам’яттю її матері і дедалі менше зберігала те, як все було насправді, підміняючи спогади барвистими муляжами, які мали ту саму дію, що заштрики Іди Кріґель: огортали теплом, занімінням, гойдливим серпанком невагомости.
фотокартка: духовий оркестр виступає на парковій сцені-мушлі
Випатравши місто, більшовики втікали, забиралися геть — повзли на схід на довгоногих конях, в пікапах і вантажівках Ґорьківського автозаводу, у «фордах» і «фіятах», відібраних тут, у вагонах різного класу, залежно від рангу тих, хто відступав. Вони забирали з собою міцні й вишукані меблі, порцеляну і столове срібло, конфісковані в родин, яких було вислано на Сибір. Декому з найлояльніших серед місцевих дозволили відступати разом із росіянами.
Упродовж чотирнадцяти днів, поки німці лише прибували й облаштовувалися, ґрунт для них готували представники товариства «Січ». Здебільшого вони займались тим, що арештовували, били і страчували людей, яких вважали задіяними у співпрацю з комуністами. Котрісь із цих діячів справді вірили, що процеси, які відбуваються, і вчинки, які вони здійснюють, — необхідна умова для досягнення важливої мети. До них доєдналося чимало чоловіків, які зметикували, що цей момент можна використати, щоб красти і грабувати, всіляко проявляти себе, відчувши нарешті владу не над собою, а свою над кимось. Це відчуття розривало, прискорювало серцебиття, кров робило солодкою — ще краще від злягання. Були й такі, які поєднували мотиви різної природи: з насолодою грабували і катували, розстрілювали більшовиків,
