Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Від того, що відбувалося, здавалось, усі втрачали глузд — хто більше, хто менше. Всі люди в той час по-своєму божеволіли. Як можна було не збожеволіти, якщо кожного дня на твоїх очах десятки й сотні живих людей виявлялися видертими з людськости, відкритими для будь-якого використання, спотворення та знищення. Заборони поступилися вседозволеності щодо певної групи людських істот, і не було більше необхідности щось відчувати до них чи до себе у зв’язку з ними.
Але думати про божевілля — значить, виправдовувати. Божевільні не мусять відповідати. Ти знав, що це непереконлива відмовка, яка нічого не пояснює, дешевий і нечесний трюк. Насправді, в якомусь сенсі глузд у багатьох випадках тільки зміцнився, підсиливши здатність пристосовуватись до ситуації, в якій усі координати виявилися зірваними й зміненими. Хочеться сказати: «Пристосуватись, щоб вижити», — але й це не завжди було так. Нерідко пристосовувалися, щоби почуватися краще.
Ти знав, що з багатьма серед тих, кого більше не вважали людьми, твій прадід був знайомий усе життя: жартував, розмовляв, кивав головою; і ось перед ним — їхні трупи, спотворені лиця, а у вухах — знайомий, хоч і здичавілий, голос, що лунає серед ночі, вириває з тяжкого сну благаннями про допомогу, аж серце починало товкти у самій голові, тисло на вуха. Він тяжко, поривчасто дихав і не міг встати, бо чим допоміг би. — Хіба сам підеш і з ними умреш, — розлючено кидала з темряви його жінка.
У критичних обставинах свідомість починає викривлятися. Те, що вчора здавалося неприпустимим, сьогодні сприймається як належне.
Чи ескортував він їх на місця страти, до таборів у Кам’янці, Великих Бірках, Великому Глибочку або до потягів на Берґен-Бельзен? Чи ризикував він життям, попереджаючи їх про облави, попереджаючи, що насувається акція? Чи носив він їм їжу? Чи брав він від них за це гроші? Чи злився він на них за те, що доводиться так із ними чинити? Чи хотів він, щоб усе це якнайшвидше вже закінчилось, щоб уже було по всьому? Чи запитував він себе, чому вони не пручаються, чому не намагаються оборонятися? Чи він їх зневажав? Чи ненавидів він себе? Що він відчував? Чи треба тобі було все це знати? Чи можна тепер не знати цього?
Ти міг уявити винним учителя Якимчука. Ти міг уявити, що він був здатен на вбивство якщо не з насолодою, то охоче. Що він справді вважав це своїм обов’язком. Його особисті неврози, болісні стосунки, нездатність впоратись із самим собою і гарячковий розум, що зовсім зірвався з рейок у вирі історії й істерик, під впливом різних пропаганд, немов спеціяльно розрахованих на будь-які типи нервових систем, слугували непроглядною, одурманливою пеленою, в якій Якимчукові єдино правильним видавалося винищення тих, в кому він навчився бачити ворогів, і поєднання з тими, хто сприймався ним як спільники. Про Якимчука уявляти таке було легко. Це було логічно.
Натомість у всьому, що стосувалося твого прадіда — цього кощавого темного чоловіка з чорно-білого фотопортрета, чиє обличчя наполовину сховане в густій тіні, а наполовину вияскравлене сонячним світлом з вікна, аж видно кожну пору й цупкі волосинки різної довжини, що стримлять на щоках і підборідді і визирають із ніздрів, — коли справа стосувалася цього чоловіка з жорстким обличчям і невпевненим поглядом, з нашорошеним поглядом, з ледь переляканим поглядом і зворушливим усміхом, у тебе повністю збивався компас, стрілка починала смикатись і знавісніло обертатися, як під дією чорної магії. Ти вже не знав, що таке ницість, що таке відданість, що таке переконання і що — милосердя.
Тобі траплялись історії німецьких військових, які щиро вважали себе милосердними людьми. Одного, наприклад, дорогою на Федір жінка, що прибирала в його квартирі і якій він дуже симпатизував, попросила змилостивитись і застрелити її доньку, бо «українці погано стріляють». Але він не зміг. А інший допоміг якомусь старому дійти до місця страти. Він підхопив його сильною рукою, обійняв і майже доніс до ями на руках.
Ти розумів, що твій прадід не мав достатньо відваги чи переконання, щоб повестися, як повівся лисий семінарист із печаттю невиліковної хвороби на лиці, коли побачив сувої Тори, прив’язані линвами до мосту над Стрипою, опущені до самої течії, і старих закривавлених хасидів, яким обрізали ножами бороди, і кілька сотень чоловіків-євреїв, яких зібрали біля Старої Синагоги на Ринку. Він ще не знав, що частину цих чоловіків — тих, які були ремісниками, майстрами, — відпустять, а найосвіченіших, найбільш інтеліґентних закриють на цю ніч у в’язниці. Він не знав, що ґестапівці питимуть до самого ранку, а потім, разом із деким із допоміжної поліції, всіляко катуватимуть в’язнів. Що потім їх, разом із кількома жінками і ще кількома сотнями ув’язнених поляків і українців, поведуть дорогою до лісу в напрямку села Жизномир, кажучи, що ведуть до трудового табору. Що там, під лісом, на них чекатимуть нові автомобілі з ґестапівцями, які щільніше оточать в’язнів і допровадять на галявину з ямою, яку копав твій прадід.
Криводяк не міг цього всього знати, але повівся так, ніби знав уже набагато більше. Навіть більше, ніж знав штурмбаннфюрер Мюллер, ніж усе німецьке керівництво на місцях разом узяте. Він розлютився і націлив свою рушницю на тих, що знущались над бородатими дідами, і тих, що реготались із погойдування сувоїв Тори над дрібними хвилями річки. Їхнє розмірене маятникове гойдання остаточно допровадили Криводякові сумніви й вагання до власного усвідомлення. Напружені розмірковування, відбиток яких Уляна спостерігала на обличчі семінариста крізь шибу вікна у своєму домі, сягнули рішення.
Німці спустили на нього двох вівчурів, але собаки завмерли за крок від семінариста, наїжачивши шерсть на хребті й вібруючи від гарчання, — і не нападали. Хтось кинувся на нього з сокирою, але він вистрелив зі свого манліхера і поцілив хлопові в шию. Юрбу оросило фонтаном крови. Чоловік помер за кілька митей, а юрба кинулась урозсип. А Криводяка вже не було: він шаснув під міст, і німці, вистрілявши десяток набоїв у зарості високого лапатого лопуха, постановили не витрачати їх надаремно. — Він скоро сам здохне, — сказав Руе. — Бачили, як із нього шкіра облазить? Живий мрець. — Погано лише, що він забрав зброю, — розізлився Мюллер. Це ваша провина, — зневажливо зиркнув він на Козовського — і тільки тоді помітив, що троє з п’яти сивобородих стариганів безслідно зникли, скориставшись замішанням. Тих двох, які залишилися, застрелили на місці.
Твій прадід такого не втнув, ніщо подібне навіть не спало б йому на думку. Ти стільки разів намагався уявити, як уранці біля в’язниці він зустрів Авеля серед натовпу приречених. Ти уявляв незворушні обличчя цих
