Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Якимчук смикнув головою і цмокнув.

Будемо робити, що нам скаже штурмбаннфюрер, — відрізав він, викочуючи очі.

Семінарист відвернувся до вікна і зустрівся поглядом із Уляною, яка з кімнати дивилась на них у вікно. Але чи бачив він її насправді, певности вона не мала. Навіть крізь відблиски на шибі вона могла розгледіти цей зосереджений вираз, спрямований досередини, цей сумнів, це напружене зважування всіх за і проти, які були виписані на обличчі хворобливого юнака.

Інженер Гогуля заспокійливо підморгнув спершу Василеві, тоді миролюбно — Якимчукові. Він був доволі легким типом — на відміну від одержимого Якимчука — схожим на дитину, яка повністю зливається з предметом своїх ігор, для якої закони вигаданого королівства й історії його тисячолітніх воєн із сусідніми землями стають єдиною реальністю. Він не мав родини, оскільки більшість часу присвячував своїм стратегічним планам: робив креслення, вивчав мапи, прораховував шанси, хоча в результаті майже ні з ким не ділився своїми думками, вичікуючи вдалого моменту і вартих довіри спільників. Він знав, що люди з проводу беруть його в свої розрахунки, і чекав лише сигналу, щоб виїхати до Львова на пильну й остаточну нараду.

Бач, які в нашого господаря виросли гарні доньки, — сказав він.

фотокартка: метелик мнемозина

Отримавши трофейну радянську уніформу і гвинтівку Мосіна, Фрасуляк простягнув семінаристові синьо-жовту стрічку і повернувся до нього плечем, просячи про допомогу. До них тут же, карбуючи кроки, підскочив невисокий унтершарфюрер СС, якого крок за кроком, як пришита, супроводжувала велика німецька вівчарка з висолопленим язиком і розумними пильними очима. Виплюнувши з гортані коротку команду, есесівець вирвав із долоні Криводяка Фрасулякову стрічку і зірвав таку саму стрічку з плеча самого семінариста. Пес схопився на задні лапи і, роззявивши пащу, азартно націлився на Василеву шию. Есесівець Томанек із силою відсмикнув собаку за нашийника, повернувши власному обличчю незворушний вираз. Він поглядом наказав псові сісти і обома долонями обсмикнув свій сірий мундир. — Нарукавні пов’язки візьмете у штурмана Руе, — недбало кивнув він на сходи.

Видаючи кожному по білій смужці тканини, огрядний штурман показав на худу темноволосу дівчину, яка старанно вимивала закуток приміщення. Фрасуляк упізнав полохливу сусідку Бірнбаумів, яка з ким би не віталася на вулиці, щоразу сором’язливо опускала очі й густо червоніла. І зараз вона вся була червона — Василь помітив її червону шию та червоні вуха, побачив шкарлатні плями на шкірі мокрих рук і зап’ясть, що визирали з рукавів сорочки. — Після виконання завдання принесете пов’язки їй, щоб вона вишила на них слово «шуцман», — наказав чоловік.

Фрасуляк побачив крізь вікно, як на Площу Ринок збрідаються євреї. Їм було наказано зібратися на п’яту — і вони слухняно йшли, намагаючись гамувати тривогу, яка випиналась і сочилася з кожної брами, виплюскувалася з голосів жінок, які хапали чоловіків за рукави і заливалися слізьми, мучила стогоном коліс, відлунювала в ударах годинника на вежі Ратуші.

Руе з Томанеком і ще кілька працівників Sipo приїхали на акцію рано-вранці з Чорткова двома кюбельваґенами. Ними керував штурмбаннфюрер Гайнріх Мюллер, який наказав шефові української поліції Козовському негайно надати групу шуцманів для виконання завдання. Фрасуляка, Якимчука і Гогулю відібрали разом із кількома іншими українцями, натомість семінариста залишили. — Ще помреш мені там, — пхекнув Козовський. Він тепер і сам не розумів, з якого дива взяв цього кволого виродка в шуцманшафт. Мабуть, знову з ним зіграла злий жарт його спадковість і сентимент до духовних осіб, нехай ще й не до кінця сповнених: його батько був за життя греко-католицьким священником у Золотому Потоці.

Фрасуляка і решту розсадили по автомобілях на місця більшости ґестапівців, які залишились оглядати містечко. В машині з Фрасуляком їхали Мюллер і Руе. — Це поселення розташоване просто чарівно, — розчулено усміхнувся штурмбаннфюрер водієві. — І хто міг сподіватися такої барокової архітектури! — підтакнув водій.

Гогуля порадив їхати на Федір. Тамтешні місця пасують найкраще. Вони обрали тиху простору галявину, навколо якої погойдувались і шелестіли молоді кволі граби, затінені міцними дубами. Руе вказав українцям, де в кюбельваґенах лежать лопати. Поки шуцмани копали, німці прогулювались лісом і роздивлялися в бінокль поля і села, сарну, яка паслась на узліссі, але була занадто далеко, щоб можна було її підстрелити, про що Мюллер гірко пошкодував.

Василь Фрасуляк вдихав запах вологої землі. Коли він дійшов до глибини, на якій уже майже не було коріння, почав думати, чи є спосіб дати задній хід.

Поруч із ним Якимчук копав озвіріло, ніби вбивав когось ненависного. Він гарчав, скронями стікав піт. Запітнілі окуляри висіли на самому кінчику червоного зіпрілого носа. — Чому ти не знімеш окулярів? — запитав Фрасуляк. — Бо я тоді можу забути, що є шкільним вчителем, і вважатиму себе копачем могил, — відповів Якимчук.

Відчуваючи, як починають німіти руки, Фрасуляк спробував заспокоїти себе, що викопувати могилу — це не те саме, що вбивати того, для кого ця могила призначена. Який стосунок до чиєїсь смерти міг мати він усього лише через те, що копав важку землю, щораз непоступливішу — суцільний камінь.

Стоячи на краю розверзтої ями, Фрасуляк із жахом відчув невідворотність. Він подумав про доньок. Тепер уже ніщо не врятує їхньої невинности. Чорна могила з купами відгорнутої землі на краях, з перерубаними вертлявими тілами дощових хробаків, викопана його руками, свідчила про вихолощену суть життя.

Вони скупались у струмку і переодягнулись у дбайливо видану їм уніформу. Пізній ранок розгорнувся спекою. Над течією легковажно пурхав великий метелик мнемозина, що спізнився з народженням на цілих два місяці. У лісі посвистували пташки.

Василь безуспішно переносив себе думками в цю мить, визираючи з вікна поліційної станції. Била п’ята година. Серед борід і чорних капелюхів він побачив вузьке обличчя Авеля Бірнбаума.

фотокартка: кістлявий темний чоловік, чиє обличчя наполовину сховане в густій тіні

Одна справа знати, що хтось колись таке робив. Коли це ще було: десь в минулому столітті, в теоретичному пласкому вимірі. Але якщо подумати, як швидко проминають десять, двадцять років твого власного життя, як легко ти окидаєш їх думкою, дивуючись із невагомости й вислизання часу — ще нічого й не починав, не встиг навіть розбігтися, а все проминуло, — то можливість такого відступання назад, на кілька десятиліть за межі твого життя починає здаватися нескладним завданням. Це було так недавно, що можна палицею докинути. Ось на цих самих вулицях, у цих же будинках. Це відбувалося тут. То були такі самі люди, як ці перехожі, як оця бабця з нарцисами у зеленому пластиковому відрі, як оця молода жінка, яка