Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Білл сказав, що дідька лисого піде, не доївши вечері. Я сказав, що ми одразу й повернемось.

Ми пішли на вокзал. Хвилювання Кона тішило мене. Я хотів, щоб Брет приїхала цим поїздом. На вокзалі виявилося, що поїзд запізнюється, і, чекаючи на нього, ми вийшли на темну площу й сіли на багажний візок. Після війни я ще не бачив, щоб хтось так хвилювався, як Роберт Кон, — чи так нетерпеливився. Мене це тішило. Звісно, тішитися з таких речей — паскудство, але я й почував себе паскудно. Кон мав дивовижну здатність збуджувати в людині найгірші почуття.

Нарешті ми почули далекий гудок знизу, з другого боку плато, а потім побачили світло паровоза, що наближався схилом. Ми перейшли на вокзал і стали в натовпі біля проходу. Поїзд підійшов, зупинився, і пасажири почали виходити.

Їх серед пасажирів не було. Ми почекали, доки всі вони вийшли з перону й посідали в автобуси, чи найняли фіакри, чи пішли пішки в темряві з друзями та родичами.

— Я знав, що вони не приїдуть, — сказав Роберт Кон.

Ми поверталися до готелю.

— А я все-таки сподівався, — відповів я.

Коли ми ввійшли до їдальні, Білл їв фрукти й допивав пляшку вина.

— Не приїхали, га?

— Ні.

— Можна, я віддам вам сотню вранці, Коне? — спитав Білл. — Я ще не встиг обміняти гроші.

— Ет, забудьте про це, — сказав Роберт Кон. — Краще закладемося з якогось іншого приводу. Чи можна закладатися, хто переможе в кориді?

— Можна, — озвався Білл. — Тільки не треба.

— Це однаково, що закладатися, хто переможе у війні,— докинув я. — Матеріальна зацікавленість тут недоречна.

— Швидше б уже побачити ту кориду, — мовив Роберт.

До нашого столика підійшов Монтойя. В руці він тримав телеграму.

— Це вам. — Він подав її мені.

Я прочитав:

«Залишилися ночувати Сан-Себастьяні».

— Це від них, — сказав я і сховав телеграму в кишеню.

За інших обставин я показав би її.

— Зробили зупинку в Сан-Себастьяні. Передають вам привіт.

Не знаю, чому мені так кортіло дражнити Кона. А втім, звичайно, знаю. Я сліпо, люто ревнував його до того, що він пережив. І хоч усе те видавалося мені цілком природним, це не міняло справи. Я, безперечно, ненавидів його. Гадаю, я по-справжньому зненавидів його тієї хвилини, коли він за сніданком paптом заговорив зверхнім тоном, а потім пішов до перукарні чепуритися. Тим-то я й сховав телеграму в кишеню. Зрештою, вона адресувалася мені.

— Що ж, — сказав я, — пропоную вирушити денним автобусом до Бургете. А вони нехай наздоганяють нас, якщо приїдуть завтра, ввечері.

Із Сан-Себастьяна прибували тільки два поїзди: рано-вранці і — як оце щойно — ввечері.

— А що, непогана ідея, — сказав Кон.

— Чим швидше ми дістанемося до річки, тим краще.

— Мені однаково, коли вирушати, — сказав Білл. — Чим швидше, тим краще.

Ми посиділи в «Іруньї», випили кави, пройшлися до арени, перейшли поле й постояли під деревами край урвища, дивлячись униз на темну річку, і я рано ліг спати. Білл і Кон, видно, засиділися в кафе допізна, бо коли вони повернулись, я вже спав.

Вранці я купив три квитки на автобус до Бургете. Він відходив о другій годині. Ранішого рейсу не було. Я сидів у «Іруньї» і читав газети, коли на тому кінці площі з'явився Кон. Він підійшов до мого столика й сів у плетене крісло.

— Затишне кафе, — сказав він. — Як тобі спалося, Джейку?

— Спав як убитий.

— А мене чомусь сон не брав. Та ми з Біллом і лягли пізно.

— Де ви були?

— Тут. А коли тут зачинили, — перейшли до іншого кафе. Того, де хазяїн розмовляє по-німецькому й по-англійському.

— Кафе Суїсо.

— Атож. Приємний дідок. По-моєму, те кафе краще від цього.

— Вдень там гірше, — сказав я. — Надто жарко. До речі, я взяв квитки на автобус.

— Я сьогодні не поїду. Ви з Біллом їдьте вперед.

— А як же твій квиток?

— Давай його сюди. Я його здам.

— Він коштує п'ять песет.

Роберт Кон дістав срібну п'ятипесетову монету й дав мені.

— Я мушу залишитися, — сказав він. — Бо, по-моєму, сталося непорозуміння.

— Май на увазі: якщо вони загуляють, то застрянуть у Сан-Себастьяні на кілька днів.

— Отож-бо, — сказав Роберт. — Можливо, вони сподівалися, що я зустріну їх у Сан-Себастьяні, й тому зробили там зупинку.

— Чому ти так гадаєш?

— Я так пропонував у листі до Брет.

— Якого ж біса ти не залишився там і не зустрів їх?.. — почав був я, але затнувся, сподіваючись, що він сам до цього додумається. Та, мабуть, дарма сподівався.

Тепер він уже не бентежився, йому приємно було розмовляти зі мною після того, як він дав мені зрозуміти, що між ним і Брет щось є.

— Що ж, ми з Біллом вирушимо відразу по обіді,— сказав я.

— Шкода, що я не можу. Ми ж цілу зиму мріяли про риболовлю. — Він навіть розчулився. — Але я мушу залишитись. Просто мушу. Як тільки вони приїдуть, я привезу їх до вас.

— Ходімо шукати Білла.

— Я саме зібрався до перукарні.

— То зустрінемося за обідом.

Я знайшов Білла в його номері. Він голився.

— Знаю, знаю, він уже все розповів мені вчора ввечері,— сказав Білл. — Він мастак виливати душу. Признався, що мав зустріти Брет у Сан-Себастьяні.

— От же брехло!

— Ну, не треба, — сказав Білл. — Не сердься, ми ще тільки вирушили в дорогу, а ти вже сердишся. А взагалі, де ти відкопав такого приятеля?

— Ет, не ятри мені душу.

Білл обернув до мене своє напівпоголене обличчя, а тоді знову заговорив до дзеркала, намилюючи щоки:

— Це не він шукав мене взимку в Нью-Йорку з рекомендаційним листом від тебе? Дякувати богові, що я більше їжджу, аніж сиджу на місці. А чому ти прихопив із собою тільки його — невже в тебе немає більше друзів євреїв? — Він потер підборіддя великим пальцем, придивився в дзеркало й почав знову шкребтися.

— Скажеш, у тебе всі друзі — янголи?

— Янголи — не янголи, але не такі, як Роберт Кон. І найсмішніше, що він симпатичний. Він подобається мені. Але бути з ним — немає сили!

— Часом він просто чарівний.

— У тому-то й жах.

Я засміявся.

— Смійся, смійся, тобі що, — сказав Білл. — Ти не сидів з ним учора до другої ночі.

— Набрид, га?

— Страшенно. Що в нього за історія з Брет?