Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ми могли б і десять років тому вибратись, якби ти схотів, — сказала дружина. — А ти все правив: спершу подивімось Америку! А взагалі, хоч там що, а півсвіту ми вже об'їхали.
— Знаєте, у нашому поїзді сила-силєнна американців, — сказав чоловік. — Сім повних вагонів. І всі з Дейтона, штат Огайо. Це прочани. Побували в Римі, а тепер їдуть у Біарріц і Лурд.
— Он воно що. Прочани. Бісові святенники, — сказав Білл.
А ви, хлопці, звідки будете?
— Я з Канзас-Сіті,— сказав я. — А він з Чікаго.
— Обидва їдете в Біарріц?
— Ні. Рибалити в Іспанію.
— А мені чогось рибалити не кортить. Хоч у нас це діло люблять. У нашому штаті Монтана рибка ловиться як ніде. Я теж з приятелями рибалив, хоч узагалі мені не кортить.
— Знаємо, як ти рибалив із своїми приятелями, — сказала його дружина.
Він підморгнув нам:
— Отакі вони, жінки. Для них сулія вина чи ящик пива — все одно що геєна вогненна.
— А ви, чоловіки, які? — сказала його дружина, розгладжуючи спідницю на широких стегнах. — Я голосувала проти сухого закону, щоб догодити йому, та й сама я люблю, коли в хаті є пиво, а він тепер он що каже. І за кого тільки ми заміж виходимо.
— Послухайте, — сказав Білл, — ви знаєте, що ця орда отців-богомольців захопила вагон-ресторан аж до пів на четверту?
— Що ви кажете? Вони не мають права!
— А ви спробуйте дістати місця.
— Коли так, матусю, то краще поснідати ще раз.
Вона підвелася й обсмикнула спідницю.
— Будь ласка, хлопці, догляньте наші речі. Ходім, Г'юберте.
Вони втрьох попрямували до вагона-ресторану. Трохи згодом вагоном пройшов провідник, запрошуючи першу зміну на обід, і прочани, на чолі зі своїми пастирями, рушили проходом. Наш сусіда з родиною не повертався. З'явився офіціант з нашими сандвічами й пляшкою шаблі, і ми покликали його.
— Вам сьогодні буде роботи, — сказав я.
Він кивнув головою:
— Вони починають уже зараз, о десятій тридцять.
— Коли ж ми поїмо?
— Ох! Ви мені скажіть, коли я поїм?
Він залишив дві склянки для вина, ми заплатили йому за сандвічі й дали на чай.
— Тарілки я заберу потім, — сказав він. — А ні, то самі принесете.
Ми їли сандвічі, попивали шаблі й дивилися на краєвиди за вікном. Пшениця вже починала половіти, і скрізь на полі квітли маки. Ми бачили зелені пасовиська й гарні гаї, а іноді великі річки й замки, що ховалися в зелені.
В Турі ми вийшли й купили ще пляшку вина, а коли повернулися, добродій з Монтани з дружиною й сином Г'юбертом уже сиділи, зручно вмостившись, у купе.
— А в Біарріці є де поплавати? — спитав Г'юберт.
— Він день і ніч сидів би у воді, аби тільки йому давали поплавати, — сказала його мати. — В його віці поїзд набридає.
Поплавати там є де, — сказав я. — Але в розбурхане море краще не лізти.
— Ви попоїли? — спитав Білл.
— Авжеж. Ми як сиділи за столом, так і лишилися. А коли вони почали сходитись, то всі, певно, вирішили, що й ми з ними. Офіціант сказав нам щось по-французькому, а потім трьох останніх із них просто завернули назад.
— Вони явно прийняли нас за прочан, — сказав чоловік. — І це вам іще одне свідчення могутності католицької церкви. Шкода, хлопці, що ви не католики. Могли б теж пообідати вчасно.
— Я католик, — озвався я. — Через те мені й прикро.
Нарешті о чверть на п'яту надійшла й наша черга. Біллові на той час уже урвався терпець. Він узяв за гудзика священика, який ішов до свого вагона, коли прочани поверталися з обіду.
— Скажіть-но, панотче, а нам, протестантам, по-вашому, їсти не треба?
— Я нічого не знаю. Хіба у вас немає квитків?
— Хоч бери та записуйся в куклукскланівці,— сказав Білл.
Священик озирнувся на нього.
У вагоні-ресторані офіціанти вп'яте подавали обід. Офіціант, що обслуговував нас, геть упрів. Його біла курточка була темно-червона під пахвами.
— Певно, він п'є багато вина.
— Або носить темно-червону білизну.
— Спитаємо?
— Не треба. Він надто втомлений.
В Бордо поїзд стояв півгодини, і ми вийшли з вокзалу трохи погуляти. Добратися до центру ми б не встигли. Потім ми їхали Ландами й милувалися заходом сонця. Широкі протипожежні смуги в сосновому лісі бігли в далечінь, мов вулиці, й упиралися на обрії в лісисті пагорби. О пів на восьму ми пішли до ваго-на-ресторану і, вечеряючи, дивились у відчинене вікно. Тепер краєвид не мінявся: пісок, сосни, зарості вересу. На галявинках можна було побачити будиночки, і час від часу на очі попадався тартак. Стемніло, й у вікно повіяло сухим, гарячим духом пісків і літньої ночі, а о дев'ятій ми приїхали в Байонну. Наші супутники потиснули нам руки на прощання. Вони їхали далі, До Ла-Негрес, де мали пересісти на Біарріц.
— Ну, хай вам щастить, — сказав чоловік.
— На кориді тримайтеся далі від биків.
— Може, ще зустрінемося в Біарріці,— сказав Г'юберт.
Ми зійшли з поїзда, несучи валізи й чохли з вудками, проминули темний вокзал і вийшли на освітлену площу, де стояли фіакри й готельні автобуси. Там, серед готельних розсильних, чекав Роберт Кон. Спершу він нас не бачив, потім пішов нам назустріч.
— Вітаю, Джейку. Як їхали?
— Чудово, — відповів я. — Знайомся: Білл Гортон.
— Дуже приємно.
— Ходімо, — сказав Роберт. — Я найняв фіакр.
Він був трохи короткозорий. Я раніше не помічав цього. Він несміливо зиркав на Білла, зніяковілий в присутності чужої людини.
— Ми поїдемо до мого готелю. Там добре. Цілком пристойні номери.
Ми сіли у фіакр, кучер примостив наші валізи на передок, виліз сам, ляснув батогом, і через темний міст ми в'їхали в місто.
— Я дуже радий познайомитися з вами, — сказав Роберт Біллові.— Джейк багато розповідав мені про вас, і я читав ваші книжки. Ти привіз мені волосіні, Джейку?
Фіакр зупинився, і ми всі посходили й увійшли до готелю. Готель був гарний, обслуга зустріла нас дуже привітно, і нам з Біллом дали гарні, затишні номери.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Ранок був сонячний, вулиці поливали водою. Ми втрьох поснідали в кафе. Байонна гарна. Вона схожа на дуже чисте іспанське місто і стоїть на великій річці. Вже о цій ранній порі на мості через річку було дуже жарко. Ми перейшли міст, а потім оглянули місто.
Я зовсім не був певен, що Майклові вудки вчасно прибудуть із Шотландії, через те ми почали шукати торговця рибальським знаряддям і кінець-кінцем купили Біллові вудку десь
