Темнота - Улас Олексійович Самчук
По чотирьох місяцях і новий палац Морозів готовий. Трудилось над ним п'ятсот невільників, як за часів фараонських. Розгрібали сніг, довбали діри, вганяли в мерзлу землю балани, клали кам'яний фундамент. Сам палац дерев'яний — сосна, кедр, модрина. Назовні викладений дубовою обшивкою, в середині шальований подвійним кедровим шальованням. Під'їзд з різьбленими колонами. Тесані, ґранітові сходи. В середині широкі вестибюлі, різьблені сходи. І сальон, і бібліотека, і заля, і їдальня, і кімнати для гостей, і величезна кухня. І прислуги нагло збільшилося. Тут вже мало самої Мотрі. У неї три прислужниці і двоє слуг. При вході день і ніч на варті вохрівець.
І взагалі Мороз збільшив особисту охорону. Після випадку, коли на нього кинувся з ножем один з урків, він ходить тепер не сам, а з вохровцем і має при собі здоровенного пса-вовкодава. З тим псом він тепер не розлучається. З ним він ходить, з ним їздить, з ним спить. Виглядає грізно — потовщав, очі налились гнівом і так застигли. Голос став гострим, різким, мова коротка, наказна. Одягнений у шкіряну куртку, при поясі наган. Число своїх виїзних коней також збільшив, має дві запряжки, плюс один вершник. Сани лямовані малиновим сукном, вистелені ведмежими шкурами, візники у чорних бурках і кудлатих чорних папахах. Їде завжди чвалом, не зносить повільних рухів і, де б не з'явився, скрізь вимагає «темпів».
І властиво жив він дуже самітно, замкнуто, рідко навіть писав додому… Мало бував у себе, все в роз'їздах, на інспекціях, на Воркуті в Усть-Вимі, на пристані Печори — Нар'ян-Марі, в Архангельську, на верхній Печорі, в Кур'ї і далі аж до Солікамська. Скрізь мав інтереси, своїх людей, свої установи, завжди за щось воював, ніде не був поблажливим, нікому не давав спуску. І багато його поважало, а ще більше боялося.
Одного разу напровесні, коли ще лежав сніг, Мороз відвідав Березнікі на Камі. Він мав там склад машин, що приходили із Свердловська і завідував тим складом Іванов з колишніх царських офіцерів — малий, щуплий, плеканий. Іванов запросив Мороза до «свого» готелю заночувати, Мороз зайшов і був вперше вражений чистотою й порядком, що тут рідко трапляється.
Був пізній вечір і знялась порядна передвесняна хуртовина…
У ресторані сиділо кілька гостей, їх обслуговувала повногруда, з великими чорними очима молодиця у фуфайці з виглядом старорежимної купчихи. Мороз сидів сам, пив свою стопку і позирав на молодицю.
— Хазяйка будеш? — запитав. Молодиця посміхнулась.
— Боже мій! Невже Наталка? — вирвалось у Мороза, і він кинувся до прилавка.
— Вона і є! — відповіла та спокійно. Мороз метнувся за прилавок, і вони міцно обнялися.
— От так-так! Що ж ти, бісова дівко, так близько й не признаєшся? — гримів Мороз. — Я тут сам, як собака…
— Заходь, заходь, — перебила його Наталка і вказала на жовті двері збоку. Зайшли. Гарна, чиста кімнатина. На буфетчику карафка з чистою і стопки. Налила по повній. — Ну, так за зустріч, — сказала Наталка. Випили і закусили. Іван не виходив з дива.
— От, так-так! От, так-так! Чого-чого, а цього не сподівався! Але ж ти і дівка!
— Не дівка, не дівка, — заперечила Наталка, — а молодиця.
— Як так молодиця? Чия?
— Іванова. — Іван отетерів.
— Як? Отого?
— Того самого!
— Та що ж це ти? Та як же… Слон і Моська, що? Та він же каторжний, а ти переселенка!
— Сподобався, — відповіла на це.
— А чому ж не признавалась до мене?
— Спочатку не вірилось… Мороз, Мороз… Морозів багато, не туди, думаю, нашому дорога, а мій одного разу та й каже: то ж це твій братік. Як повірила, не відважилась… Тут брат не брат, а шелесту ти тут накоїв, на рік хватить.
— Та чого на рік?
— Та тут знаєш, хто високо літає…
— Я, Наталко, кований на всі чотири… І перекований… І всі висоти знаю… І в низах побував…
— Тут різні бували, а в болото пішли.
— Ти, бачу, плаксива, а ще й Микитина дочка, а сама, диви як грім і не в болоті.
— Бо тримаюсь сухого…
— Герой, що й казати…
— Герой не герой, а вижила і це добре… З нас трьохсот — вісімдесят вижило, Зирянський край не Україна…
— Та як же ти та з Івановим? Відколи?
— Це вже він у мене третій… І дочку маю… Був звільнений та назад пішов. У рабах тепер краще. Запроданий.
— Триста рублів, що? На волі того б не дістав, кажеш? Може хочеш до Ухти — місце дам…
— У тебе?
— Та хоч би…
— А як на довго?
— Чого дрефиш?
— Дрефиш не дрефиш, а жити треба… Ти ще наш край знаєш отак — і показала «крізь пальці».
— Врахую і це, — каже Іван і, здається, навіть посміхнувся. — А все таки приходь, чотириста дістанеш…
— Наталка посміхнулась також.
— П'ятсот, — каже Іван. — Більше в тайзі не дають, а завтром будеш журитись завтра.
— Мені і тут не погано, а там саме за ті п'ятсот і впечуть.
— От же ж і вперта — чорт! Та хто впече?
— Сам знаєш хто. Ніхто. Тут така погода. Сьогодні ти Мороз — завтра мокре місце, саме перед тобою зять самого Вормана князь чекістів з вісімнадцятого року Шпанов пішов в дубину… І то за одну ніч.
— Він же ще не пішов, — сміється Іван. — Живий ще…
— На Воркуті в шахті ім. Ягоди, а його жінка зійшлась, кажуть, з Бубновим, підручним Ягоди, а там чого доброго і до самого великого