Темнота - Улас Олексійович Самчук
Маленька перерва, Іван хвилину думає.
— Ну, давай, Наталко, потолкуємо мирно, — казав він далі. — Шпанов не Шпанов — не в ньому справа і про те іншим разом… А тепер збирай оті свої рушнички вишивані і ступай до мене. Каятись не будеш. Післязавтра буде тут мій літак, і він тебе підчепить… І милого свого можеш разом підвезти, беру його до себе, дам місце в конторі, до речі він хлопець меткий, придасться, а коли мене боїшся, імени мого не згадуй всує, і ніхто не знатиме, що ми рідня. У мене там знайдеш Мотрю з самих Андрюшів, буде твоєю верховною властію, а ти відповідальна за все моє хазяйство. Згода? Зрештою, хто тепер питає кого про згоду? Як то колись деклямував Андрій — і більший меншого куса… — ха-ха-ха! — вперше в цьому краю засміявся Іван.
Наталка мовчала, була помітно сердита, що це, мовляв, за нове лихо на неї звалилося, але знала Івана, особливо знала його тут і тепер, тому воліла промовчати… А до того надійшов і Іванов.
— Бачиш, сестру знайшов, — заявив Іван. Випили знов з приводу цього, і Іван проголосив: — Роблю тебе начканцелярії… Власов не годиться, хай займається спортом на Щугорці. А її моїм начхозом.
— Єсть, товариш начхоз, — витягнувся Іванов… І на цьому справа скінчилася.
Іван був вдоволений своєю знахідкою, і коли опинився дома, одразу засів писати листа і то приватного, і то до Мар'яни, сповіщаючи захоплено, наскільки хватало у нього патосу, що знайшов ще одну тріску «нашого роду», і тепер він не сам, і разом, мов на те, спохватився, що він досить таки занедбаний — руки, обличчя, одяг і навіть Мотря лаялась, — ви, — каже, — все одно, як цар, а скидаєтесь на злодія. Та й мешкання не гаразд виглядає, і тут Мотря своє слово вставила, тут, мовляв, не людей, а жеребців держати. Розібрало все це Мороза до кісточок — сто копанок чортів — навіщо він тут фараоном, коли всяка Мотря може отак зневажати. І кликнув по всіх пунктах, по всіх номерах, і зійшлося столярів усілякого роду і звання, і різьбарів, і лякеровщиків, і поліровщиків. І зійшлось малярів безодня — футуристів, кубістів, реалістів, сюрреалістів. І наказав Мороз меблю з дуба та модрини тесати, щоб усе дебеле, та тяжке, та добротне, а малярам приказав стіни писати… У залі, щоб на всю стіну Кремль був, але справжній, ніякі кубізми, щоб башти могутні і мури зубчасті, і Москва-ріка щоб протікала. А портрети вождів наказав зробити по чину, званню і порядку, а найстарший на весь зріст, в шинелі сірій, щоб було, мов зі сталі, щоб кожний глянув, ахнув й затремтів. А менші відповідно до чину, Леніна, тим часом, можна й забути, головне ж Ягода, Ворман і інші, інші… А Кравченка, декоратора знаного, над усім поставив і приказав «око держати» — не вийде, в Щугорці бувать.
А опісля наказав переглянути ті скрині з книгами, що роками лежать забиті у комірці, званій бібліотекою при центральному управлінні, і все, що гідне уваги, наказав перевезти до себе і розставити на свіжо збитих кедрових полицях. Товсті, випещені, тиснені золотом у червоному полотні, томи Маркса, Енґельса, Леніна, Чернишевського і інших, і інших забарвіли на всю стіну напроти великої карти СССР разом із стосами «Нєфтяного хозяйства», «Горного журнала», «Лесной промышлености», «Внешней торговли», «Природы» і інших, і інших журналів, газет домашніх і закордонних, розуміється, дозволених вищими і найвищими інстанціями цієї справи.
І коли це все було в порядку і на місці, появився стіл письмовий, мов би монумент з ґраніту тесаний, на ньому глобус, телефон писальне знаряддя, уральського малахіту… І чотири нечуваного розміру фотелі, обтягнуті справжньою шкурою, і така ж канапа і килим на всю широчінь і кілька шкур білого ведмедя.
А згодом, коли і Кремль був готовий, і Кравченко дістав не Щугорку, а орден Ухт-Печорстроя, премію п'ятнадцять карбованців та десять пачок цигарок «Зефір» для роздачі своїм реалістам-співробітникам, тоді Мороз наказав колись відомому московському архітектові, а тепер завідувачеві плекання кріликів Буланіну спроектувати «Дім культури» з декораціями всілякими, пано, портретами, гаслами, фресками. І видобув колишнього бравого редактора «Правди», відомого троцкіста Сладека, що на пункті шість проектував коров'ячі ферми, і наказав йому газету «Красная звезда Печоры» змайструвати, спочатку, мовляв, як можна, а згодом справжню друкарню з усіма атрибутами… Та більше вождів, портретів, статистики, партії…
Та й цього не досить Морозові. Не подобається йому й сама назва «Ухт-Печорлагу ОҐПУ», забажав перезвати своє царство і назвав його «Ухт-Печортрест», відомі Щугорку й Воркуту назвав «Арктик-Вугіль», а своїх 3/К[1] поробив Р/С.[2] А вохрівцям наказано лише за порядком слідкувати та втікачів по тайзі ганяти, хоча останні не дуже квапились відриватись від ґрунту і тисячі кілометрів багнами й тайгою мандрувати, віддаючи себе комарям і диким звірям на поталу…
І за кожним таким порухом Морозової роботи в Москву негайно летіли рапорти. Цифри, статистика, математика. Точка в точку. До цього Мороз додав нові вияви доказів своєї роботи — зразки. Зразки вугілля, зразки нафти, зразки газів, зразки деревини, зразки шкурок, зразки мінералів. Спочатку це були зразки, як зразки, але згодом це стало приладдя до писання з антрациту з написом, «Великому, мудрому, славному другу і вождю народів товаришу Сталіну від вдячних і щасливих гірняків Арктик-вугіль Ухт-Печортресту». Геологічна збірка дорогоцінного каміння у кедровій скриньці з інкрустованням в золоті — «Нашому другу, вірному соратнику товариша Сталіна, начальнику ОҐПУ Г. Г. Ягоді від вдячних Ухт-Печорців». Соболяче хутро «Кращому приятелеві трудящих Ухт-Печортресту К. Ворману від вдячних лісовиків». «Незмінним друзям начальникам», «геніяльним керівникам», «дорогим товаришам» — зразки за зразками. Хутро, малахіт, золото, самоцвіти… До того рапорти, цифри, математика і дуже скромний підпис — Мороз.
І от на весну несподівано викликають Мороза до Москви. Це може бути однаково знаком добрим, як і знаком лихим. Мороз летить трестовим літаком із своїм Степаненком. Простори, широчінь. В Ухті сніг у Москві проліски.
Тиждень пробув Мороз у столиці всіх трудящих, а вернувшись, нічого по нім не пізнаєш. Мороз як Мороз… Той самий із своїм вовкодавом… Лише одяг його оздобився маленькою зіркою — шматочок жовтого металю, червона емаль і серпик з молотом в золоті. По бараках, по строях, по пунктах пішло геть, що «наш дістав орден». Іван, син Григора, Мороз з хутора над Дніпром, дістав орден. Фахівці намагалися відгадати висоту нагороди. Одним хотілося бачити щось величне, якогось Леніна, інші знов бажали б звичайного знаку
