Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— У тебе теж не надто хороший вигляд.
— Дівчатка часом мені кажуть: «Тату, в тебе вигляд на мільйон доларів — такий же зелений і зім’ятий». Як вони, Деніз?
— А як вони можуть бути? Скучають за тобою.
— Думаю, це нормально.
— Для них нічого нормального в цьому немає. Вони страшенно тужать.
— У тобі стільки смутку, як у Вермонті сиропу[192].
— Що ти хочеш від мене почути?
— Тільки «добре» чи «погано».
— Сироп! Як тобі щось спаде на думку, ти одразу це вибовкуєш. Це твоя велика слабкість і найгірша спокуса.
Це був день, коли мені відкривалися речі з погляду інших людей. Як кожен із них зміцнює свій дух? Знаєте, Деніз мала слушність, — долаючи невідступну спокусу. Бувало, лише через те, що я тримав рота на замку і не висловлював своєї думки, відчував, як моя сила зростає. Та все ж, мені здається, я й сам не знаю, що думаю, аж поки це не скажу.
— Дівчатка вже снують плани на Різдво. Ти маєш сходити з ними на спектакль у театрі Ґудмена.
— Ні, так не піде. Це твоя ідея.
— Ти аж така велика цяця, що не можеш відвести їх на виставу, як кожен нормальний батько? Ти ж їм обіцяв.
— Я? Ніколи. Ти сама це зробила, а тепер вирішила, що це я їм сказав.
— Ти ж будеш у місті, хіба ні?
Взагалі-то ні. Я відлітав у п’ятницю. Так досі й не наважився повідомити про це Деніз, не зробив цього і зараз.
— Чи ти плануєш подорож із Ренатою Цицькатою?
На цьому рівні я не міг мірятися силами з Деніз. Знову Рената! Деніз навіть не дозволяла дівчаткам бавитися з маленьким Роджером Кофрицем. Одного разу вона сказала:
— Пізніше вони стануть невразливі до впливу цієї шльондри. Але якось вони прийшли додому, вихляючи своїми задками, і я відразу зрозуміла, що ти порушив свою обіцянку тримати їх далі від Ренати.
Деніз мала надійні джерела інформації. Вона знала все про Гарольда Флонзелі, наприклад. «Як там твій суперник, той поховальник?» — часом питала вона мене. Бо ж Ренатин залицяльник Флонзелі володів мережею похоронних залів. Один із ділових партнерів її колишнього чоловіка, Флонзелі мав купу грошей, але, нікуди правди діти, диплом у державному університеті він отримав таки з бальзамування. Це надавало нашому роману похмурого відтінку. Якось я посварився з Ренатою через те, що її помешкання геть заставлене квітами. Я ж бо знав, що це «похоронні» квіти від убитих горем плакальників, і Флонзелі привіз їх Ренаті у спеціально для цього призначеному «кадилаку». Я змусив викинути їх у сміттєпровід. Проте Флонзелі й досі впадав коло неї.
— Ти хоч працюєш? — запитала Деніз.
— Не надто багато.
— Тільки граєш у педлбол із Ланґобарді, розслабляєшся з мафією? Я знаю, що ти не бачишся ні з ким зі своїх серйозних друзів із Мідвею. Дюрнвальд дав би тобі добрячого прочухана, але він у Шотландії. Дуже зле. Я знаю, що він не любить Цицькастої ще більше, ніж я. А одного разу сказав, що не схвалює й твого друзяку Такстера, який втягнув тебе в цей «Ковчег». Ти, либонь, вгатив силу-силенну грошей у цей журнал, і де ж перше число? Nessuno sa[193].
Деніз була любителькою опери, мала абонемент у театрі «Лірична опера Чикаґо» і часто цитувала лібрето з опер Моцарта чи Верді. «Nessuno sa» було з «Così fan tutte»[194]. Де знайдеш жіночу вірність, співає Моцартів знавець життя — dove sia? dove sia?[195] Nes-su-no sa! Вона знову ж таки натякала на химерну провину Ренати, і я це прекрасно знав.
— Взагалі-то я чекаю на Такстера. Можливо, сьогодні.
— Він, звісно ж, увірветься в місто, як ціла трупа «Сну літньої ночі». А ти радше оплачуватимеш його рахунки, ніж даси грошей своїм дітям.
— У моїх дітей повно грошей. У тебе є будинок і сотні тисяч доларів. Ти прибрала до рук усі гроші за «Тренка», ти й адвокати.
— Я не можу дати собі ради з цим хлівом. Чотириметрові стелі. А ти ж іще не бачив рахунків за опалення. Проте, знову ж таки, ти міг проциндрити гроші й на гірших за Такстера людей. І таки проциндрив. Такстер хоча б має якийсь стиль. Він відвіз нас на Вімблдон із таким шиком. Пам’ятаєш? Кошик із ласощами. З шампанським і копченим лососем із «Герродс»[196]. Як я розумію, у той час саме ЦРУ оплачувало його рахунки. Чом би йому не домогтися від ЦРУ фінансування «Ковчега»?
— До чого тут ЦРУ?
— Я читала ваш проспект. Мені подумалося, що саме такий поважний інтелектуальний журнал ЦРУ могло б використовувати для пропаганди за кордоном. Ти ж вважаєш себе кимсь на кшталт державного діяча у царині культури.
— У цьому проспекті я хотів сказати лише те, що Америці не довелося боротися зі злиднями і що ми всі відчуваємо провину перед людьми, які й досі виборюють собі хліб і свободу, по-старому вирішують найголовніші давні проблеми. Ми не голодували. Нас не цькувала поліція, нас не запроторювали до божевілень за ідеї, не арештовували, не депортували, не посилали на примусові роботи й на смерть у концтабори. Ми уникли голокосту й не ціпеніли ночами від страху. З нашими перевагами ми мали формулювати нові наріжні питання людства. Проте замість цього ми спимо. Тільки спимо й спимо, і їмо, і розважаємося, і клопочемося, і знову спимо.
— Коли ти стаєш пафосним, Чарлі, ти просто кумедний. А тепер іще й вдарився у містицизм, крім того, що злигався з цією товстою дівкою, став спортсменом і дженджиком — усі ознаки розумового й фізичного занепаду. Мені так шкода, справді. Не лише тому, що я мати твоїх дітей, а й тому, що колись ти мав мізки й талант. І міг залишитися продуктивним, якби не смерть братів Кеннеді. Співпраця з ними робила тебе відповідальним і розсудливим.
— Ти говориш, як покійний Гумбольдт. Він хотів стати Царем Культури за Стівенсона.
— А ще це давнє зациклення на Гумбольдті. І досі не минуло. Він був твій останній серйозний друг, — сказала вона.
Ведучи ці розмови, завжди трохи химерні, Деніз вважала себе занепокоєною, турботливою, навіть люблячою. Той факт, що вона побувала у кабінеті судді й вирила для мене ще одну юридичну пастку, нічого не важив. Їй видавалося, що ми з нею, наче Англія й Франція, закляті друзі. Для неї це були особливі стосунки, що дозволяли обмін думками.
— Люди мені оповідають про цього доктора Шельдта, твого
