Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— І всі окремо, всі окремо?

— Я за те, пане Камінський, щоб усі разом… Але хай у кожного будуть і голова, і руки, і ноги при одному тілі — щоб майбутній союз слов'ян не став союзом калік.

— Sehr gut, sehr gut… По–моєму, ви найздібніший нині учень не тільки в греко–католицькій семінарії, а й на всій русинській Галілеї.

У двері постукали, Камінський підбіг, відчинив, портьє подав йому пошту.

— Ну–ну, гм, ну–ну… — погмукував директор, переглядаючи свіжі газети. Він, напевно, ще обдумував відповідь Маркіяна, був незосереджений. — Що ж пишуть?.. О, є і про нас: «„Пан Йов'яльський“ на сцені львівського театру». Цікаво… Хвалять… Хто ж хвалить? Криптонім… А яке резюме? — Камінський пробіг очима до кінця статті. — «Фредро своєю п'єсою засвідчив про остаточний розрив з аристократією на користь шляхти, до якої належить і яку підтримує всією своєю творчістю». Рація, так воно є. Гощинський надто суворий до нього… А це вже із світу сенсацій: «Убивство на Личаківській»… Очі директора прикипіли до газети, він схопився, був зляканий, блідий. — Це жах! Це й нам кінець… Боже, що ж він наробив!

Маркіян взяв у Камінського газету, прочитав: «Вчора о шостій вечора на початку Личаківської був смертельно поранений пострілом з пістолета актуарій львівського карного суду Ігнаци Зайончковський. Перед смертю Зайончковський назвав ім'я вбивці — якогось Міхала Сухоровського».

— Це той самий? — запитав Маркіян.

— А хто ж інший, хто ж інший? — Камінський був близький до розпачу. — Ідіть, пане Шашкевич, ідіть звідси чимшвидше геть, щоб і вам не перепало. Адже зроблять, зроблять у нас такий же Оссолінеум!..

…Коваль Йосип з Круп'ярської роздував горно. Сопів ковальський міх, набираючи в себе повітря, з шумом і свистом видихав його, купа вугілля на черені бралася червоним жаревом, займалася вуглина від вуглини, жар пробирався досередини купини, залазив у нутро і там поширювався, розростався; купа зверху ще чорніла, вона була холодною й байдужою до того, що відбувається у її нутрі, непомірно великою порівняно до тих жарин, які будилися з мертвоти і, спалюючись, умирали, і, спалюючись, давали життя своїм сусідам, щоб вмирали вони, віддаючи тепло холодній і байдужій масі, яка здавлювала вогонь, бажаючи мертвіти й далі. Та тепло гріло, палило, бо гаснути вогневі не давав подих могутнього міха, пал добирався все вище й вище, тліли вже верхні груди вугля і неохоче займалися; полум'я вибивалося, виплигувало крізь шпари і знову знесилено падало, важку купу розпалити було дуже трудно; коваль потів, безустанно тягаючи вниз за важіль, сил у нього було доволі, але й вони вичерпувалися. Коваль подумав, що краще б розділити купу і так упоратися з нею, та чи побіліє шмат криці у тій меншій купі, — та ні, тільки розпечеться, а не зм'якне, не подасться під молотом на ковадлі, той шмат криці упокориться лише на великому вогні. Коваль уперто працював, і врешті язички полум'я, мов пелюстки маку, зацвіли над усією купиною, вона почала осуватися, опадати, врешті вся стала жаревом; жар з червоного ставав синім, голубим, потім безбарвним і всесильним, — коваль вкинув у горно штабу криці, і вмент вона почервоніла, побіліла, мов цукор, а тоді лягла на ковадло, готова до нової форми.

— Усе зробиш з неї, Йосипе: підкову, якою підкуєш коня, що має ходити у плузі, а також і того, який топтатиме людей біля магістрату. З неї зробиш і рушницю, і ніж, і гарматне ядро, і кайдани, а хто цим знаряддям буде користуватися, не знаєш. Працюєш, Йосипе, та й усе…

Не перестаючи тягати за важіль, Йосип дивився на Міхала, що стояв у дверях кузні, а біля нього невідлучна Ганнуся. Коваль змахнув вільною рукою, вітаючись, так вітаючись, ніби розмовляв з приятелем учора; горно гуготіло і світилося вдоволенням обличчя коваля: уже другий шмат криці м'якнув у пеклі, а перший молотили молотами на ковадлі челядники.

— Йосипе, я вбив учора Зайончковського.

— То це ти зробив? Я так і думав. І пана Дідушицького провчив теж ти?

— Так, Йосипе.

— Хвала тобі від мене й від людей. Тільки чув єм, що неслухівський дідич видужав і став ще лютіший. І на місце Зайончковського прийде інший кат — зліший і спритніший. І того вб'єш?

— Уб'ю.

— І наступного теж уб'єш. А кати все одно будуть.

— А ти хочеш спалити всіх разом у своєму пеклі?

— Ні, Міхале. — Йосип опустив важіль. — Я хочу, щоб з моєї і сотень таких кузень вийшли челядники, які знали б, для кого коня кувати, для кого зброю, а для кого кайдани і тюремні замки. І підуть вони — новітні ремісники — по всьому світу: хто з підковою, хто з шаблею, хто з пістолетом, хто з кованим словом, і виступлять разом, — ніхто не встоїть перед такою силою! А тебе не зганьблять, твою пам'ять пошанують, бо скажуть: він хотів добра людям, а не вмів його інакше робити.

— Утікаю в Молдавію, Йосипе. Не хочу виснути на гілляці, та й де є така гілляка, щоб мене втримала… А коли не загину, то вернуся. Може, пригодяться тобі й твоїм челядникам мої дужі руки… І просьбу маю до тебе: хай якийсь час поживе у твоїй хаті моя Ганнуся.

Жінка здригнулася, вона й не знала, для чого Міхал ішов сюди з нею, думала — попрощатися. Та невже він задумав її позбутися? Ревність, кривда і біль стиснули люттю її уста, вона стала перед Міхалом і зміряла його нищівно–докірливим поглядом.

— Втекти від мене хочеш?

— Врятувати, Анно.

— А навіщо мені бути