Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Це Вендзилович, він малював… Це Бєльовський, приятель Гощинського, вони обидва писали… А це, це… — він уп'явся ненависним поглядом у змореного горем Слотвінського, дружину якого поховали без нього, а дітей розібрали родичі, і хрипло закричав: — Це він, він погубив усіх нас! Панове, це не Слотвінський, це сам Лелевель!
Зайончковський наказав надіти всім наручники. Двотижнева операція успішно закінчилася.
Руки підставили всі — без супротиву, та коли поліцай підійшов до Базилевича, той заволав:
— А мене за що, за що? Я ж виказав!..
Поліцай шарпнув його за одну, потім за другу руку, затріснув клямри на зап'ястях, тоді Базилевич схопився за останню рятівну стеблинку, яку дотепер тримав у запасі, й заридав:
— Пощадіть, змилуйтеся, я маю заслуги… Це я, я, я, а не хтось інший, викрив колись у семінарії ребелізанта Шашкевича!
Зайончковський ніби й не почув волання Базилевича, проте витягнув із внутрішньої кишені нотес і записав почуте прізвище.
Маркіянові згадалася така собі трагікомічна історія… Одному сільському хлопцеві, якому вдалося закінчити Бережанську гімназію, прийшов з мандатарії виклик з'явитися до набору в рекрути. Він утік з села до Львова й записався в духовну семінарію. Проте призивний лист не переставав діяти: хлопець не міг приїжджати до батьків на канікули, мало того — мандатор чатував на нього за мурами семінарії, ганявся за ним по місту, коли той виходив на прогулянку; врешті хлопець не витримав добровільної тюрми й сам зголосився до війська.
Перед Маркіяном на столі лежав офіційний виклик від директора поліції, і він теж, як той рекрут, не бачив іншого виходу — тільки йти. Був хворий, втомлений і знеохочений. Вся праця, стремління, надії пішли намарно. Професор моральної теології Венедикт Левицький, якому митрополит дав для цензури «Зорю», не допустив альманах до друку.
А тут ще виклик у поліцію. Посадять… Якщо посміли арештувати самого Слотвінського, то з ним, Маркіяном, панькатися не будуть. Не винен? Але ж сидить Вендзилович, а портрет Хмельницького він намалював.
Скоритися, піддатися… І буде спокій для всіх. Тією рущиною я принесу людям одне лише горе. Вони візьмуть мою ідею, будуть боротися за неї і страждати. А так — їстимуть і житимуть. Спокійно… Може, хтось інший зробить те, що намірився зробити я. Простіть, друзі, я втомився. Після мене прийде той, якому я не гідний буду розв'язати ремінь його взуття… іду на розмову до самого Захер–Мазоха. Велика честь. Він підкаже мені, як жити…
Маркіян почував себе, немов у пастці: ще смикалися врізнобіч думки, шукаючи виходу, та всюди натикалися на перепони, яких не подолати. Вернутися в Підлисся… Старі дідусь і бабуся мовчки печаляться, а тисячооке село дивується і нишком насміхається над недовченим поповичем, і скибка хліба стає каменем… Осісти в Княжому біля матері, — де ж твоя клятва, Маркіяне?.. У Василевського просити поради, — та скільки я допомагатиму тобі, безпутному, чи ж мало я витримав принижень, клопочучись, щоб тебе поновили в семінарії. Хто тебе напоумив хапатися за нікому не потрібну рущину?.. Не піти на виклик — завтра нагадають йому всі колишні й нинішні гріхи і знову — тепер уже назавжди — виключать із семінарії. Не було жодного виходу, крім одного: відчинити масивні двері будинку поліції, піднятися сходами наверх і стати перед очі бузувірів, які вчора, немов інквізитори з дикого Середньовіччя, запечатали храм науки, закували в кайдани вчених мужів, убили жінку, а невинних дітей пустили по світу.
Вартовий поліцай був несподівано чемний, він галантно козирнув, коли Шашкевич назвав своє прізвище, пішов попереду, запрошуючи Маркіяна йти за ним. На другому поверсі зупинився перед наглухо оббитими чорною цератою дверима і постукав. Двері відчинилися, поліцай пропустив Маркіяна вперед, а сам залишився в коридорі. Маркіян підходив до столу, з–за якого підводився невисокого зросту лисуватий чоловік з дивним поглядом, — одне око холодно й мертво блищало, а друге швидко бігало в орбіті, виконуючи роботу за двох. Око пильно вивчало прибулого, оцінювало, тьмяніло, на мить зупинялося, ставало поблажливим, то знову насторожувалося. Врешті чоловік вийшов з–за столу і, приязно посміхаючись, подав Маркіянові руку.
— Сідайте, пане Шашкевич. Що волієте: чай чи каву? О, ми зараз, — він плеснув у долоні, до кабінету в ту мить увійшла елегантна дівиця з заставленою склянками тацею, — спектакль був підготовлений заздалегідь. Захер–Мазох присів, запросив Маркіяна пригощатися.
Маркіян узяв склянку з чаєм, надпив і відчув, як солодка рідина продирає сухоту в горлі; поволі освоювався, до нього приходила рівновага, він готовий був до розмови — чекав традиційних поліцейських чемностей, за якими неодмінно йдуть крик і побої.
— Вас, напевне, дивує виклик у поліцію, пане Шашкевич, та повірте, що це зовсім випадково: ми вас досі не знали і вашою особою не цікавилися. Але сталося так, що один негідник, справжній, скажу вам, капусь, вилив на вас бочку помиїв, і ми мусили перевірити, скільки правди в його доносі.
— І як ви мене скваліфікували? — Перед Маркіяном спливло обличчя Базилевича, — це ж він вилив на мене ті помиї у ницому страху, а я ще вагався, прощав йому, таж ніколи не може такого бути, щоб зрадник став чесною людиною…
— Ви не ребелізант, пане Шашкевич, я в цьому переконаний, ви — романтик. Проте не думайте, що ця властивість вашої вдачі така вже невинна. Від романтики до злочинної діяльності один крок. Опришки теж починали з романтики, а ви їх оплакували.
—
