Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

А хіба й сльози фігурують у переліку правопорушень у вашому карному кодексі? — Маркіян підвів на директора поліції голубі великі очі, відштовхнув від себе поглядом його схилену над столом постать, яка все більше наближалася, щоб влізти в душу; Захер–Мазох весь зцупився, щоб плигнути, крикнути, заричати, залякати жертву, та вмить спам'ятався, — ці очі глузуватимуть з нього, пройматимуть незалежним погордливим блиском навіть тоді, коли він почне його катувати… Такий блиск не завжди тьмяніє і в підвалах Куфштейна, а запроторювати цього юнака ні за що. — Та ні, що ви… Плачте скільки хочете. І пісень співайте. А от друкувати їх не будемо. Зрештою, заборона вашої «Зорі» — то не наших рук робота. Проти неї висловилися ваші родаки — русини… Я поцікавився цим альманахом у зв'язку з доносом на вас. Професор Венедикт Левицький трохи наївний і надто цнотливий: його найбільше обурили слова пісні, яка рекомендує цілувати «межи очі молодиці, а дівчата межи циці». Я ж проти таких пристрастей зовсім і не заперечував би… Мене зацікавила і стурбувала, звісно, інша тенденція вашої книжки. По–перше, воскрешання нікому не потрібного і мертвого руського язика. Всі проти нього: німці, поляки і просвічені русини… Ви ж підступно намагаєтеся впровадити його до літературного вжитку з метою поєднатися з нашими потенційними ворогами — росіянами. Навіть псевдонім ви прибрали собі, м'яко кажучи, дивний — Руслан. А коли копирснутися у приховану етимологію цього слова, то його значення стає зовсім прозорим: Rusland — Росія! Nicht wahr?[85]

— Геніальні консеквенції, пане директор! — розвів руками Маркіян.

— А бачите… — зігнорував директор іронію у репліці Маркіяна. — Крім того, проросійську тенденцію таїть ваша стаття про Хмельницького і те, що ви помістили в альманаху його портрет. Адже всім відомий результат діяльності козацького гетьмана — злука України з Росією. А ви хочете нагадати галицькому народові, що він — гілка Наддніпрянської України і повинен приєднатися до родинного дерева. Nicht wahr? Тепер ви вже не іронізуєте, мовчите, бо — так. То скажіть, хто дозволить друкувати у нас таку книгу? Ви таки романтик. А що від романтика до державного злочину один крок — ось вам доказ. Хто малював портрет Хмельницького?

— Вендзилович.

— А він сидить у кармелітській тюрмі, — такого понамальовував, що судити його треба. Що ви скажете, якщо ми назвемо вас його однодумцем і спільником?

— Я не знаю, що він малював, крім портрета Хмельницького, — спокійно відказав Маркіян.

— Зате знаємо ми. Про ваш зв'язок з Вендзиловичем ведеться слідство. Ми не будемо вас турбувати, якщо не знайдемо компрометуючих матеріалів. Але пам'ятайте, що нинішнім викликом у поліцію ви вже скомпрометовані. І коли не засвідчите публічно своєї лояльності до влади, — як це зробити, вам порадить митрополит Левицький, — то будете виключені з семінарії раз і назавжди… Оце і все. Ви вільні. Подати вам ще чаю? Не хочете… Ну, а коли вам хтось говоритиме, що ви берете плату через полковника Брейнделя від російського царя, що ваша «трійця» святкує День святого Миколая в честь російського імператора, то не звертайте уваги, — це маячня напівбожевільного донощика. Хоча, хоча… Ви там у своїх віршиках згадуєте Волгу і закликаєте «воскресити в новій силі руську славу, руську власть». Ми з Росією перебуваємо у Священному союзі, проте…

— Пане директор, ви плутаєте русинів з росіянами.

— Корінь, бачите, один… Ви з Денисом Зубрицьким знайомі?

— Ще ні…

— То не раджу заводити з ним знайомство. Хоча цей історик і префект друкарні Ставропігійського інституту гаряче підтримує наш соціальний лад, проте його проросійські симпатії дещо турбують нас… Прощавайте.

Осідав над містом туман. Густий, ще теплий, непродрогливий, та вже осінній; туго закутував будинки, а в глибокі подвір'я набивалося його, мов клоччя; туман відокремлював будинок від будинку, людину від людини, кожен у ньому існував сам по собі, й нікого не обходила доля іншого. Збіжевою вулицею гуркотів по бруку віз, може, то Курковський відвозить на Пелчинський цвинтар чергову жертву пошесті, — Маркіян навіть не оглянувся, ніщо його не обходило, туман заповзав у хворі груди, він надривно кашляв, і болість Маркіянова теж нікого не турбувала.

Звернув на Рури, постояв біля кнайпи, в якій його спіткало перше лихо, йому захотілося до безтями напитися, щоб полегшити свою моторошну самотність. Зайшов, видудлив одним духом повний пугар, захмелів, а легше не стало…

Ой рано–ранесенько, ще кури не піли, тумани постали, а густа мрячка на ялівцевих корчиках осіла та й інеєм стала…

Ой мені, молоденькому, люті думи в умі постали, а журна туга на серце осіла…

І гриміло колись, і дудніло… Лучша борба нещаслива, як нинішня тихота, в борбі була надія, а нині зникла…

Хіба усе пропало? А любов? Любов к отчизні ні вітер не роздує, ні зима не схолодить, ні далечінь не переможе…

Поруч у дворі, у загуслому тумані, вперто цюкає сокира по дереву: хтось там живе, думає, страждає, може, домовину теше, а може, весільний стіл, — нікого це не обходить, кожен нині окремо, кожен — сам…

Маркіян мимо своєї волі заходить у двір, він далі так не може: самотність, туман і безнадія задушать його, він постоїть біля людини, яка теше сокирою, може, й присяде поруч, запитає або ж помовчить: помовчати біля когось — теж розмова. Стукіт пробивається крізь туман, голосніше, Маркіян наближається до постаті. Старий чоловік дбайливо витісує гранчасту довгу балку, а поруч лежить уже витесана — коротша. Кустратий старець припасовує коротшу до довшої навхрест: хтось помер, це нині так звично, що й не страшно, пошесть проникла у всі клітини людського життя, у душі, ніхто не дивується, і кожен гине окремо.

Маркіян приглядається до старого: це ж Агасфер. Для кого він майструє хрест, адже самотній. Невже