Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Народ не розходився, хоч суд уже давно скінчився, і Захер–Мазох зрозумів: треба, щоб юрба дізналася про вирок. Вмить прослизли шепоти, загомоніли голосні розмови, почулися охи і скрики… Слотвінського засудили до восьми років ув'язнення у Куфштейні, Бєльовського — до п'яти, Вендзиловича до двох. Базилевичу присудили двадцять київ за брехливі показання й виселити з міста…

Натовп довго ще гомонів, та не нуртував: провідці майбутньої революції тільки що зароджувалися.

А в льокалю пані Скшинської на Галицькій площі бавилися пансіоністи. Так називала себе золота молодь, яка знімала кімнати для розваг у льокалях.

У сурдутах до фігури, барвистих камізельках і червоних краватках кавалери запрошували панночок з пишними гуглями волосся, прикрашених міртовими галузками, обнімали за голі плечі і вели в танцю — легких, тендітних, томливих.

Пані Скшинська грала на фортепіано мазурку, вона грала без перерви весь післяобід, коли в кармелітській тюрмі відбувався суд; пані Скшинська побила всі рекорди у тривалості гри, звуки музики вилітали із льокалю на голови тисяч людей, що зібралися на площах міста, заглушували гамір, зітхання, схлипи, а коли натовп розійшовся, провідець балу капітан Антоні Стабро–Бриндза–Яворський вискочив на стілець і скомандував:

— Kielich szampana od reki do reki![86]

Гості зійшлися в коло і, дзенькнувши срібно келихами, проголосили заповітне: «Walka nie jest skonczona!» 3 полегшею, що немає більш у Львові бунтівників, які хотіли зрівняти шляхтича з хлопом, вигукнув капітан Антоні:

— Вип'ємо за світлу пам'ять справжніх аристократів і борців за незалежність Польщі Вацлава і Едмунда Ржевуських!

Перед вечором актуарій карного суду Ігнаци Зайончковський вертався додому на Личаківську. Він був утомлений і заспокоєний, а в душі теплилася втіха: за успішне ведення слідства над працівниками Оссолінеум губернатор нагородив його орденом.

Біля входу в під'їзд підійшов до нього високий, ошатно одягнений пан у циліндрі і чемно запитав:

— Як ваше прізвище?

— Ігнаци Зайончковський, — відказав актуарій, заскочений безпардонністю незнайомого.

Високий пан у циліндрі пильно і з викликом приглядався до актуарія, а коли на смерть переляканий Зайончковський сахнувся назад, скрикнувши: «Поліція!», невідомий витягнув пістолет і вистрілив упритул…

— Я з вами повністю згоден, пане Маркіян… Вчорашнє судилище — не програш, а початок перемоги, яка неминуче прийде. Ви ж бачили, скільки народу стояло на площах міста: три чверті з них — революційний потенціал, я вас запевняю… Ажертви… Жертв буде ще немало. Так, видно, розпорядився сам Господь Бог, що свобода мусить оплачуватися ціною крові, — тому–то люди так дорожать волею.

Ян Непомуцен–Камінський з батьківською добротою поглядав на Маркіяна; непомірно рухливий, він раз у раз підводився з крісла, підходив до дверей, кожного разу перевіряючи їх, чи щільно зачинені: у фойє театру вже вешталися глядачі, до початку спектаклю залишилося небагато. Потім директор знову сідав у крісло і обдавав Маркіяна теплим поглядом.

— Це дуже добре, що ви зайшли до мене, я часто згадую нашу зустріч у рукописному відділі Закладу і думаю собі: адже мусив хтось із вашого народу зголоситися на ризиковану справу. Перші стежі… розвідка, прокладання шляху для геніїв. У нас, поляків, вони вже є, але чи появився б Міцкевич, якби перед ним не було Кохановського, Шимоновича?.. Ви добре тоді сказали: прийде на Україну такий, якому народ поклониться до ніг. Мусить прийти… І завжди великому кораблеві прокладають фарватер лоцмани. Так, так… Ну, а вам вдалося щось зробити?

— На жаль… — Маркіян опустив очі, щоб Камінський не побачив у них болю, який пригас учора, а нині знову обізвався, мов у батька, що змирився з утратою дитяти, а забути не може. І взагалі, чого він прийшов сюди — пожалітися, розділити той біль, бо не має з ким? Та добре, що зважився: Камінський — єдина, мабуть, нині у Львові людина, яка може підтримати його на дусі. Погляд директора театру зігрівав, додавав відваги. — Цензор не пропустив нашої книги…

— О, цензори показилися зовсім! Я вже чекаю, коли мені заборонять ставити Шіллера… А ви написали вашу книгу по–русинськи? Це повість, поема? Альманах… Так, з цього треба починати. Кожна література повинна починатися від праці над народною мовою, яка є виявом душі народу. Польська народилася тоді, коли автори порвали з латиною…

— Приємніше п'ється вода з джерела і ліпше зірвати плоди, нагнувши гілку, ніж узяти її з красивого полумиска, — процитував чийсь вислів Маркіян.

Камінський посміхнувся.

— Овідій, Овідій… Знаєте. Ставлю вам «sehr gut»[87] не за начитаність, а за те, що вмієте чужу мудрість використовувати для себе… Я вам говорив про того мого драматурга — Сухоровського. Той не вмів… І тому мусив зникнути. Святе Письмо гласить: сліпий сліпого не може водити, бо обидва в яму впадуть… Ну, а які ви бачите перспективи для розвитку української літератури в Галичині? Вас все–таки досить мало, надто маленький острівець у морі Австрійської імперії.

Маркіян довго мовчав. Камінський бачив по його обличчі, що в нього давно вже складена відповідь на це питання, та не зважується висловити її вголос.

— А ви кажіть, не бійтеся, я Зайончковському не донесу.

Обличчя Маркіяна спалахнуло хворобливим рум'янцем, що завжди проступав від шиї до скронь, він промовив, обдаючи Камінського синім полум'ям погляду:

— Ми гілка великого народу, який має свою історію.

— Овва!.. І ви думаєте, що перекроїться колись політична карта Європи?

— А якщо вона не