Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Губернатор відмінив засідання сейму — святкування цісарського тезоіменитства не вдалося.

Захер–Мазох сидів у своєму кабінеті і печалився над листівкою «Голос галичан»: «Маємо клопіт з польським народом, а ці негідники розбудили на нашу голову ще й русинську народність, давно, здавалося, поховану…»

А день був будній. Коваль Йосип з Круп'ярської разом з челядниками роздував у своїй кузні вогонь.

Львів — Підлисся, 1978–1981 pp.

Три дороги навкруги

Надовкола три дороги,

А четверту, слава Богу,

Оступили за борги.

Де подітися — нема,

Де податися — не знаю,

І на п'яту навертаю,

Але п'ятої чортма…

Дорогою між Львовом і Бродами правив бричкою, запряженою двома шкап'ятами, знаний на цьому тракті візничий Міхал, котрого корчмарі величали королем балагулів, певне, тому, що йому підлягали на стрийському, сокальському та мостиському шляхах візники, які на Стрітення, Юрія, Спаса та Покрову збиралися на свої фірманські конгрегації неподалік Великої Горожанин на Миколаївщині, щоб отримати від «короля» депеші з паризького еміграційного центру й порозвозити їх у поміщицькі двори; візничий пострілював над кінськими спинами карбачем, бо не любив повільної їзди, й шкап'ята бігли клусом, та враз за Великосілками, ніби щось згадавши, він різко зупинив коней, якусь мить повагався і врешті потягнув віжками «гаття!», бричка звернула з битого шляху на польову доріжку, пострибала вибоїнами в бік Неслухова, й зупинив Міхал коней біля старого хатища, посеред якого стирчав напіврозвалений димар, а від парканів залишилися лише похилені стовпці, що їх сусіди порозтягувати ще не встигли; він зліз із сидіння й довго стояв з опущеними руками, потім розгледів у кропивиську дубову колоду, яка, видно, нікому не спотребилася, прогорнув ногою дикотрав'я, присів і підвів до неба голову, ніби хотів у Бога розпитати, куди поділися вітець з матір'ю, хто покаже їхні могили на цвинтарі, кому заважала на землі батьківська хата, що від неї залишилося тільки груддя глини та димар; йому хотілося заволати до неба о помсту, бо хоч звіддавна не навідувався до батьків, проте знав, що вони є і бережуть для сина останній пристанівок, а ось залишилося лише дике пустирище — та таке, щоб ніколи більше він не мав бажання туди ногою ступити, щоб навіки залишився бездомним волоцюгою, — а втім, був ним усе життя і які може мати до людей жалі, коли цілих десять років волочився ізгоєм світами й мало не забув, звідки родом.

Дивився бездумно в небо, порисоване перістими білими хмарами, й пропускав у думці шмат часу — від того менту, коли хлюпнув поганому Брейнделю, московському резидентові у Львові, в обличчя гарячим пуншем за те, що той у кнайпі «Zevciundfiircig» вголос шельмував декабристів, — таж то лицарі, а ти шваль рязанська! — й за те потрапив на місяць до криміналу. Про таке й згадувати не варто — хто не сидів, той ще посидить, — та підселили до Міхала в камеру найбрехливішого на всій круглій землі пройдисвіта Соломона Бальзаміна, який видавав себе за індійського князя з Аракану й видурював у глупих аристократів гроші на подорож до країни магнолій, пальм, тигрів і слонів, на цьому влип і потрапив за грати. І одного разу, коли Соломон вкотре гнув у камері юра про райський Аракан, не втерпів Міхал і побив пройду, йому присудили двадцять п'ять буків за наругу над князем, й винуватець ніяк не міг переконати актуарія карного суду Зайончковського — виконавця волі директора львівської поліції Захер–Мазоха, що Бальзамін ніякий не князь, а останній вархол. Актуарій виніс найстрашніший для Міхала вирок, після екзекуції підсудного випустили на волю, а згодом на Личаківській було знайдено труп Зайончковського.

Йшло з полудня, спека спадала, візничий розпряг коней і пустив пастися, він знову присів на колоду й продовжував розмотувати клубок згадок, щоб урешті зробити собі самому дознания: хто він, кому і за що служить, куди себе має подіти, коли розпочнеться в краю рокош, на чий бік повинен стати, — і що то за така фортуна в нього, що вдруге кидає ним у трястя чужої політики?

…У Молдові Міхал із своєю вірною Ганнуською працювали на винокурні господаря Попеску в селі Кіркієшті поблизу Бендер. Вергав бочки на гари й вивозив їх до Кишинева, праця була тяжка, зате поплатна, а Ганнуся мала легшу роботу — на виноградниках, та так уже тужила за своєю Погулянкою, що зчахла на ниточку. Не скаржилася, мовчала, та Міхал знав, чому вона гасне, бо й самого визолювала туга за Львовом: благодатна Молдова була для неї чужою чужаницею, Ганнусьчиної мови ніхто не розумів, а вона не тільки по–молдовськи не вміла — двох польських чи то російських слів зліпити докупи не могла. Працювала на плантації завжди окремо, бо з її львівської говірки сміялися, а вечорами й ночами шепотом переповідала Міхалові казки про найкраще у світі місто, про льоншанівські горби та яруги на Погулянці, про веселе «Пекелко», де можна було натанцюватися до самого споду, про вузлуватого й дужого коваля Йосипа з Круп'ярської, найщирішого Міхалового побратима, про скрипаля Яся Сакрамента, який так розчулювався власною грою, що сльози котилися по його обличчю, немов горох, а ще плакав Ясьо, коли спостерігав, як марширують жовніри, — бо за сто літ буде інше військо, а яке — хто те може нині знати?..

Ганнуська тугу перебороти не могла, Міхал поховав її в Кіркієшті й сам подався світ за очі. Знав, куди йде: з–за Дунаю ще віяв вітер волі, там доживала свого віку погромлена турками Задунайська