Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
До мене наближається кілька химер. Спочатку вони видаються багаторукими велетнями. Від примар віє слабким теплом, навколо них туман розходиться, розтає. Я бачу, як на них заледве пробивається світло, освічуючи, немов від вуличного ліхтаря. Я відсахнувся, боячись, що вони накинуться на мене, душитимуть, але я проникаю крізь них, як зазвичай проходять крізь привидів, і вони розсіюються. Так само ви почуваєтесь, коли, їдучи у потязі, бачите, як у темряві наближаються сигнальні вогні, а потім зауважуєте, як їх знову ковтає темінь і вони зникають з очей.
Тепер до мене наближається глузлива фігура. Бісоподібний блазень, обтягнений блакитнувато-зеленим трико, який, притиснувши до грудей, несе якусь пухку, крихкотілу масу, подібну до людських легенів, випускаючи із огидно-вульгарного рота язики полум’я. Збивши з ніг, він лиже мене полум’ям, немов з вогнемета, і йде геть, лишаючи по собі супутній слід тепла й світла, що ще кілька миттєвостей освітлює той fumifugium[213]. Навколо мене прокотилася куля, на якій сидів величезний орел. Несподівано з-за птаха з’являється смертельно-бліде обличчя. Голова обтикана сотнею олівців, немов волоссям, що стало дибки від жаху... Ми були знайомі — це мої товариші, що були зі мною поряд, коли я дитиною лежав у гарячці і мені вздрівалось, ніби я плаваю у королівському супі, у гної, де поряд зі мною киплять курчата, а сам я варюся в їхньому бульйоні. І ось я знову в темряві своєї кімнати, коли раптом розчиняються стулки величезної старої потьмянілої шафи і звідти виходять без ліку дядечки Ґаетано. Дядько Ґаетано мав трикутну голову із гостроконечним підборіддям і кучеряве волосся. Ці завитки видавались наростами на скронях, обличчя у нього було змарніле, погляд похмуро-погрозливий, поміж зогнилих зубів виднівся один золотий.
Вони приходили спочатку парами, потім їх ставало чимраз більше й більше. Врешті, моя кімната вщерть наповнилася дядьками Ґаетано, й вони почали танцювати, рухаючись, немов ляльки-маріонетки. Вони геометрично рухали руками, іноді за палицю їм правила шкільна лінійка. Дядьки Ґаетано відвідували мене щоразу, коли я хворів на сезонний грип, кір чи скарлатину. Вони приходили надвечір, коли температура знову підіймалася, щоб мучити мене. І зникали ці химери так само несподівано, як і приходили. Можливо, знову ховалися у старій шафі. Вихворівшись, я, тремтячи від страху, підходив до шафових стулок, відчиняв їх і обмацував, обдивлявся міліметр за міліметром, але так і не знаходив хідника, крізь який вони навідували мене.
Одужавши, я часто недільного пообіддя зустрічав дядька Ґаетано на вулиці. Він усміхався мені, показуючи свій золотий зуб, гладив по щоці й казав: «Молодець, молодець» і йшов геть. Він був добрим стариганом, і я ніяк не міг утямити, чому саме він пекельно мучить мене. Втім, як і не насмілювався спитати в батьків, що ж було такого неоднозначного, слизького, чогось загрозливого у його житті, у самому його існуванні.
І що я сказав Паолі, коли вона вхопила мене, щоб я не втрапив під колеса? Що знаю, що машини часто давлять курчат: водій гальмує, щоб уникнути зіткнення, випускаючи хмарину чорного пилу, а потім двоє чоловіків у пильниках і великих темних окулярах мають знову заводити машину колінвалом. Тоді я цього не знав, а от тепер — знаю. Вони з’являються відразу після дядька Ґаетано під час моїх нападів делірію.
Вони вже тут, я бачу їх у тумані.
Я насилу відстрибую. Автомобіль по-людському мерзенний. З автівки виходять двоє в масках і намагаються впіймати мене за вуха. Мої вуха наразі стали довжелезними, скажено-ослячими, млявими й волохатими. Тепер вони досягали місяця. Стережися, бо як будеш пустувати, у тебе виросте не лише ніс, як у Піноккіо, а ще й вуха, як у Мео! Цікаво, чому я не знайшов цієї книжечки у Соларі? Я ж живу в коміксі «Ослячі вуха Мео».
Пам’ять повернулася до мене — навіть з надлишком, — спогади вихоряться навколо, немов руді кажани.
Після останньої хінінової пігулки температура почала падати: батько сидить поруч на моєму дитячому ліжку й читає черговий розділ з «Чотирьох мушкетерів». Не трьох, а саме чотирьох. Це була радіопародія, заради якої вся країна влипала у динаміки радіоприймачів. І не дарма: на основі цієї передачі придумали рекламну акцію — збирати картинки. Люди шаленіли за шоколадками «Перуджіна», бо у кожному блоці були картинки героїв «Чотирьох мушкетерів». Назбиравши альбом картинок, можна було позмагатися за численні призи.
А найбільші щасливці, ті, хто знайде картинку з Жорстоким Саладіном, мали отримати головний приз — автівку «Фіат-Балілла». Тому вся країна дуріла за шоколадками «Перуджіна» (чи дарувала їх усім підряд, родичам, коханкам і коханцям, сусідам, начальникам). Усі марили Жорстоким Саладіном.
«Розповімо ми вам приключку, про відчайдухів у плюмажних капелюхах, про рукавички, дзенькіт шпаг, дуелі та погоні, і про красунь небачених та про полон любові...» Ця пародія лягла в основу виданої пізніше книжки з численними кумедними ілюстраціями. Тато читав мені, я тихенько засинав, а перед очима в мене був кардинал Рішельє, оточений незчисленними котами чи у компанії Прекрасної Суламіфі.
Але чому ж у Соларі (і коли? вчора? тисячу років тому?) я знайшов безліч слідів діда, але жодного батькового сліду? Бо дід торгував книжками й газетами, а я їх читав. Папір, папір, лише папір, тим часом як батько гарував з ранку до ночі, ніколи не переймаючись політикою, можливо, боячись утратити роботу. Коли ми мешкали у Соларі, він насилу діставався до нас на вихідні, проводячи решту часу в місті, навіть коли з неба летіли бомби. Тому поряд я бачив його лише у ті дні, коли нездужав.
Bang crack blam splash crackle crackle crunch grunt pwutt roaar rumble blomp sbam buizz schranchete slam sprank blomp swoom bum thump clang tomp trac uaaaagh vroom augh zoom...
У Соларі, сидячи біля вікна під час бомбардування міста, вдалині можна було побачити спалахи й почути гуркотняву й грім. Ми спостерігали за всім цим, знаючи, що десь там у місті є тато і що, можливо, саме у цю мить його завалює уламками якоїсь будівлі. І аж до суботи ми нічого не знали напевне, поки він не повертався додому. Іноді бомбардували
