Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

«Краплини дощу стікали довгими смужками, що у відблиску ліхтарів видавалися сріблястими. Димний туман розповзався, ушпилюючи свої голки в обличчя. Тротуарами сунули невпинні вервечки парасольок. Автомобілі зупинялися посеред вулиці, виднілись кілька екіпажів, залюднені трамваї. Увечері, близько шостої, туман видавався цупким, яку перші грудневі дні у Мілані.

Вулицею швидесенько бігли трійко жінок. Бігли рвучко, ніби поривами, чимдуж намагаючись проштовхнутися крізь вервечки перехожих. Усі троє були зодягнені в чорне, за довоєнною модою, на голові — капелюшки з вуаллю та намистинками...

Вони були такі подібні між собою, що, якби не стрічки відмінного кольору — світло-бузкового, мальвового, чорного, — зав’язані у вузол на підборіддях, їх годі було б відрізнити: можна було б подумати, що у вас галюцинація, і ви були б певні, що бачите три постаті однієї й тієї самої людини. Вони, звернувши із вулиці Дель Орсо, зійшли вгору вулицею Понте Ветеро і, дійшовши до самісінького кінця освітленого ліхтарями тротуару, рвучко пірнули у темряву площі Карміне...

Чоловік, що вже довго йшов за ними слідом, завагався, не наважуючись підійти, щойно жінки перебігли площу, зупинився перед фасадом церкви. Стоячи під дощем...

Він стояв навмисне. Стояв і невідривно дивився на маленькі чорні двері. Чекав, не зводячи очей з маленьких церковних дверей. Час від часу якась чорна тінь перетинала площу і зникала за дверними стулками церкви. Туман щільнішав. Чоловік простояв ще півгодини. Здавалося, змирився... Він поставив парасолю під стіну, щоб вода висохла, і почав поволі, ритмічно терти долоні, супроводжуючи цими рухами свій внутрішній монолог...

З площі Карміне він повернув на вулицю Меркато, потім на вулицю Понтаччо. І, опинившись проти великих скляних дверей, за якими виднілась заллята світлом вітальня, відчинив їх і ввійшов усередину. На скляних дверях великими літерами було написано: «Готель “Три троянди”»...

Це був достоту я: переді мною розповзався туман, і в ньому я бачив трьох жінок — Ділу, Паолу й Сибіллу, що у димній імлі видавались недосяжними, а потім зненацька зникали у темряві. Шукати далі — немає жодного сенсу, позаяк туман ставав усе щільнішим. Можливо, рішення було в іншому місці. Треба повернути на вулицю Понтаччо й увійти до заллятої світлом готельної вітальні (може, саме там стався злочин?). Але де ж розташований цей готель «Три троянди»? У моєму випадку — де завгодно. A rose by any other name[210].

На дні ящика я знайшов добірку газет, а під ними — два дуже потертих книжкових томи великого формату. Перший — Біблія, ілюстрована Доре. Але вона була в такому жалюгідному стані, що годилася лише для лахмітника. Палітурці не більше сотні років, напівшкіра, старезний корінець без напису, форзаци з мармурового паперу, подерті. На око видається, що це XVII сторіччя.

Друкарський двоколонний шрифт відразу ж упав мені у вічі й збентежив. Я вмить — гульк на фронтиспис: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies», портрет Шекспіра, «printed by Isaac Iaggard»...Навіть здорового інфаркт ударить. Безсумнівно, цього разу не йшлося ні про який жарт Сибілли. Це був автентичний ін-фоліо 1623 року з невеличкими патьоками і широкими полями.

Як же потрапила ця книжечка до дідових рук? Можливо, коли він скуповував усілякий мотлох дев’ятнадцятого століття в якоїсь старої, котра не надто зважала на ціну, бо для неї це було все одно, що продати старий обтяжливий мотлох лахмітнику. Звісно, дід не був знавцем старовинних книг, але й невігласом теж. Гадаю, навіть він міг утямити, що придбав річ вартісну, тим паче тішився, що мав збірку шекспірівських творів, хоч і не подумав про те, щоб проконсультуватися з аукціонними каталогами, яких, утім, він не мав. Отже, коли дядько з тіткою зносили все на горище, сюди ж таки втрапив цей ін-фоліо й пролежав на піддашші наступні сорок років так само, як колись лежав десь-інде більш як три століття.

У мене шалено закалатало серце, та я на це не зважав.

І ось я, сидячи у дідовому кабінеті, торкаюсь тремтливими руками свого безцінного скарбу. Туман стільки разів ущільнювався, але зараз нарешті я зайшов у готель «Три троянди». Це, звісно, не світлина Ліли, але безперечне запрошення назад до Мілана, у теперішнє. Якщо портрет Шекспіра тут, то значить фото Ліли — там. Бард приведе мене до моєї Смаглявої Леді.

Завдяки цьому ін-фоліо я переживаю найзахопливішу пригоду з усіх, що я пережив протягом останніх трьох місяців неугавно високого тиску в стінах загадкового замку в Соларі. Від захоплення у мене плутаються думки, а лице палає гарячим полум’ям.

Безсумнівно, це найбільша враза мого життя.

Частина третя

ΟΙ ΝΟΣΤΟΙ[211]

15. Нарешті ти знову зі мною, друже туман

Я мчу тунелем, заллятим світлом. Я швидко падаю у далечінь, що здається мені манливою сіризною. Невже це і є смерть? Як я знаю, ті, хто пережив смерть і повернувся з того світу, розповідають, що все відбувається якраз навпаки: спочатку вони проходять через темну круговерть і лише потім опиняються у сліпучому царстві світла. Готель «Три троянди». Або я вже віддав Богові свою душу, або ті, що повернулись від нього, — брехали.

Я був майже на виході з тунелю і тепер міг вдихати концентровані випари потойбіччя. Навкруги все клекотить, і майже несвідомо я опиняюся в ефірному простирадлі пари, що колихається. То ось який він, туман, не переповіданий і не прочитаний: справжній, непідробний, і я в ньому пливу. Нарешті я повернувся додому.

Туман здіймається навколо мене, розфарбовуючи світ легкою примарністю. Якби зараз я міг розгледіти будинки, я міг би побачити, як імла незворушно, помалу ковтає їх, надкушуючи краї дахів. Але вже запізно — туман цілком поглинув усе. Не можу втямити, ширяю я чи йду: під ногами теж туман. Ніби я втоптую сніг. Я хапаю ротом туман, ним заповнюю свої легені, я видихаю його, загортаючись у туман, я обертаюся в ньому, як дельфін, так само, як колись я мріяв купатися у вершках... Мій друг туман невпинно пливе мені назустріч, він оточує мене, вкриває, він огортає, вдихає мене, туман лагідно торкається моїх щік, він просотується мені між коміром та підборіддям, поколюючи шию. Він смакує скислим, смакує снігом, питвом, тютюном. Я сходжу, як ще недавно сходив