Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

— А що трапилося у квітні?

— Ямбо, я б не хотів розповідати тобі про це, бо вже розказав тобі цю історію саме за кілька днів до того, як із тобою сталося нещастя. Я не кажу, що між цими двома подіями є безпосередній зв’язок, але про всяк випадок, щоб не наврочити, не будемо про це, тим паче, що, як я гадаю, діло того не варте.

— Е ні, дідька лисого, тепер або ти розкажеш мені все до цятки, або у мене підніметься тиск. Ану, розв’язуй язика.

— Отож, у квітні минулого року я навідався на нашу малу батьківщину, щоб покласти квіти на могили родичів. Я часто туди їжджу, просто через ностальгію за нашим стареньким містечком. Відколи ми переїхали, воно майже не змінилося, тож там я й досі почуваюся молодиком. Тоді я й зустрів Сандрину. Їй уже теж під шістдесят, але вона майже анітрохи не змінилася. Ми пішли випити по філіжанці кави й згадати старі часи. Говорили про те, про се, і я спитав про Лілу Саба. «Хіба ти не знаєш? — спиталася вона (звідки, трясця його матері, я міг про таке знати?) — не знаєш, що невдовзі після того, як ми випустилися з ліцею, вона померла? Не питай, чому і як, — вела Сандрина далі, — але я писала їй у Бразилію, а її мати переслала мені листи назад, переказавши, що сталося. Бідолашна, отак померти наглою смертю у вісімнадцять років». Оце й уся історія. Загалом для Сандрини — то теж давно забута й погасла справа.

Оце так, сорок років я ганявся за примарою. Я відсік своє минуле ще на початку університетського життя, але єдиний спогад, від якого я так і не зміг звільнитися, — то була вона. Не усвідомлюючи того, я стільки років намарне кружляв довкруг могили. Надзвичайно поетично. І нестерпно.

— Але якою вона була, Ліла Саба? Розкажи хоч, якою вона була?

— А що ти хочеш від мене почути: що вона була богиня, що я теж кохав її до нестями, щоб при моїх словах ти запишався, як пишаються, коли хтось хвалить твою дружину? Вона була білявкою, мала волосся майже по пояс, обличчя чи то бісеняти, чи то янгола, а коли всміхалася, виднілися два її верхні різці.

— Але хоч одна світлина збереглася? Хоч одне спільне ліцейське фото?!

— Ямбо, наш рідний ліцей згорів ущент ще в шістдесятих: стіни, парти, журнали, геть усе. Нині там стоїть нова гидка споруда.

— А її подружки, Сандрина, наприклад, чи не зберегли вони якогось фото?

— Може бути. Як що хочеш, я можу попитати, хоч і не знаю, про що. А що б ти зробив? Уже минуло майже півстоліття, і Сандрина навряд чи згадає навіть назву того бразильського містечка. Бо ж це не було якесь велике й відоме місто, як-от Ріо, а звичайне, з дивною назвою. Наслиниш пальця і протиратимеш телефонні довідники Бразилії, сподіваючись знайти прізвище Саба? Таж там їх цілісіньке море. А як, утікши від батька, вона змінила ім’я? Гаразд, поплентаєшся ти туди, і кого ти там знайдеш? Старезну пару, котрі вже як не померли, то, певно, розміняли дев’ятий десяток, а то й гірше — зовсім заслабли на розум. І що, скажеш: даруйте, я заїхав мимохідь поглянути на фото вашої донечки Ліли?

— А чому б і ні?

— На бога, чому ти знову хочеш бігати за цими примарами? Живі най живуть, а мертві як полягли, нехай не встають. Ти ж навіть не знаєш, на якому цвинтарі шукати надгробок. Поза тим, її навіть не Лілою звали.

— А як же тоді?

— Йой, краще б я тримав язика на припоні. Мені сказала Сандрина, ще тоді, як ми бачилися у квітні. Я тут-таки тобі розповів, бо дуже вже кумедним мені виявився цей збіг. Але, щойно сказавши, зрозумів, що саме це тебе вразило найбільше. Даруй, але аж занадто, тим паче, що це дійсно лише збіг. Гаразд, розколюся і цього разу. Ліла — це зменшувально-пестливе від Сибілла.

Отже, профіль, побачений у дитинстві у французькому журналі для жінок, обличчя, яке я колись зустрів на сходах у ліцеї, а потім, можливо, й усі інші жіночі обличчя, які я бачив за життя: Паоли, Ванни, красуні-голландки і ще багатьох-багатьох, — усі вони мали щось спільне. І Сибілла, яка ось-ось вийде заміж і яку я теж безповоротно втрачу. Естафетний біг, що триває роками. Гонитва за чимось примарним, чого вже не існувало навіть тоді, коли я ще продовжував писати свої вірші.

Я продекламував:

Сам-один, я у тумані,

Обіпершись об стовбур на алеї, стою,

Та в серці про тебе лиш спогад один,

Він розпливчатий, нетлінний,

Загублений поміж густих дерев у холодному промінні[209].

Це чудові вірші, бо не мої. Безмірно лютий спогад, але блідий. Поміж усіх скарбів Солари не вистачає лише одного — світлини Ліли Саба. Джанні бачить її обличчя так, ніби все те було вчора, а я — єдиний, хто дійсно має на це право, — згадати не можу.

14. Готель «Три троянди»

Чи щось мене ще тримає у Соларі? Найважливіший епізод моєї юності зберігається десь-інде, у містечку кінця сорокових років і на бразильській землі. Ті місцини (мій тодішній дім, ліцей) уже не існують. Як, можливо, немає більше і тих далеких країв, де Діла прожила останні роки свого короткого життя. Останні свідчення свого «я», що мені спромоглася надати Солара, — це мої вірші, завдяки яким я зміг мигцем побачити Ділу, проте не розпізнавши її обличчя. І знову на моєму шляху простягся туман.

Таке я думав сьогодні вранці. Я вже однією ногою ступив за поріг, але все ж хотів востаннє попрощатися з горищем. Я знав напевне, що нічого більше там не знайду, але мною керувало непереборне бажання, надія знайти останній слід.

Я вкотре обійшов уже знайомі місця: ось ящик з іграшками, а онде — книжкові полиці. Я зауважив, що поміж шафок стояла ще одна нерозпечатана коробка. Всередині — знову купа класичних романів Конрада чи Золя, і популярних, штибу «Пригоди ясно-червоної Примули» баронеси Орші...

Знайшовся й один