Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
А мене не обдуриш. Я дізнався, що діти з’являються не з капусти, а з маминого живота, але я — могила, їй про це ані слова. Мама балакає з подружками про жіночі справи (ця, у поважнім, теє, стані, а та, теє, має спайки в яєчниках). Одна з жінок цитькає, попереджаючи маму, що поряд маля, а вона каже, що неважливо, бо у такому віці діти ще дуже нетямущі. А я тим часом, заглядаючи з-за дверей, пізнаю таємниці життя.
Відчинивши маленькі дверцята на маминому комоді, я дістав книжку: «Не вірте, що смерть існує» Джованні Моски. Гарно написана, іронічна й елегійна книжечка, в якій оповідалося про всі принади могильного життя, про те, як приємно упокоїтись під гостинною земляною ковдрою. Мені надзвичайно сподобалося це припрошення до смерті. Можливо, це було моє з нею перше знайомство, принаймні до зелених травинок, товстих, як палі, які побачив перед собою сміливець Валенте. П’ятий розділ. Якось уранці принадна Марія, що у мить слабкості пізнала гробаря, відчула у череві пурхотіння. До цієї миті автор був дуже цнотливим оповідником, лише натякаючи на нещасливе кохання і те, що незабаром має з’явитися на світ дитинка. Аж ось він дозволив собі надзвичайно реалістичний опис, що просто краяв мені серце: «Відтоді її живіт сповнився шурхотом і тріпотінням, як у клітці, повній горобчиків. Немовля заворушилося».
Це вперше я так нестерпно натуралістично читаю про вагітність. Проте я не дивуюсь, бо це лише підтверджує те, про що я вже давно здогадався сам. Мене лякає інше — що хтось зненацька захопить мене, поки я отак читаю цю заборонену книжку, і зрозуміє, що я все знаю. Я почуваюся грішником, бо переступив табу. Я кладу книжку у комод, замітаючи всі сліди свого вторгнення. Мені відкрилася таємниця, але мене душить нездоланне почуття провини за це знання.
Це сталося задовго до того, як я поцілував красуню на обкладинці «Новелли». Я відкрив для себе таємницю народження, але не статі. Мені теж, подібно до деяких примітивних створінь, що не спроможні втямити зв’язок між статевим актом і вагітністю (Паола казала, що дев’ять місяців — це ціла вічність), знадобилося пройти довгий шлях, перш ніж я знайшов загадковий зв’язок між сексом (дорослою справою) і появою дітей.
Втім, навіть мої предки не переймалися тим фактом, що мене це може спантеличувати. Вочевидь, їхнє покоління дізнавалося про такі речі набагато пізніше, чи, може, вони просто забули певні особливості свого дорослішання. Бачу, як ми з Адусею йдемо вулицею, тримаючи батьків за руки. Назустріч йде знайомий, і тато тут-таки його оповіщає, що ми збираємось на «Золоте місто». Чоловік, кинувши на нас малих поглядом, лукаво посміхається, а батькові шепоче: «Дивись-но, бо те кіно трошки з перцем». А тато йому легковажно: «Та дарма, просто міцніше триматимемо малого за жакетку». Отож я, засапавшись, спостерігаю, як віддається Крістіна Сондербаум.
Коли я гуляв коридорами, розмірковуючи над виразом «раси та народи земної кулі», мені раптом спала на гадку волохата вульва. Ось ми йдемо ватагою, я і кілька друзів (десь у середній школі), у кабінет батька одного із хлопців, де зберігається багатотомник «Раси та народи земної кулі» авторства Біазутті. Ми нашвидкуруч перегортаємо сторінки, шукаючи ті, де є фото калмицьких жінок а роіl[216]. На знімках видно жіночий статевий орган, точніше хащі, якими він прикритий. Калмички — це точно жінки, що торгують самі по собі.
Мене знову огорнув туман, він неподільно владарює над мороком затемнення, поки місто силкується сховатися від блакитних очей ворожих літаків, щораз зникаючи з моїх власних, що спостерігають за ним із землі. Я крокую у тумані, так само, як хлопченя з ілюстрації з моєї читанки, тримаючи татка за руку. На голові — такий же капелюх Борсаліно, що й у пана на малюнку, тільки пальто не таке елегантне, мішкувате і зношеніше, а reglan. На ньому навіть більше дірок, ніж на моєму, на котрому петлі для ґудзиків прорізані праворуч, адже одежина була перелицьована з батькового старого пальта. У правій руці тато тримає не ціпок, а ліхтарик, але не такий, як ті, що на батарейках: цей заряджається від тертя, як фари на велосипеді. Коли натискаєш чотирма пальцями пиптик на зразок спускового гачка, ліхтарик тихенько торохтить, а потім освітлює тротуар рівно настільки, щоб ви могли зауважити східці, закут чи побачити попереду перехрестя. Потім пальці слабнуть і світло згасає. Ви проходите ще з десяток кроків, тримаючи у голові те, що щойно побачили, як у леті наосліп, а потім ліхтарик знову засвічується, але лише на якусь мить.
У тумані ми зустрічаємо інші тіні, іноді вони вітаються чи вибачаються. Гадаю, вони добре роблять, що говорять пошепки, хоча, якщо добре поміркувати, з бомбардувальників видно, що світиться, але ж не чути, що говорять. У такому тумані можна було б щодуху загорланити пісню, і ніхто б цього не почув. Але ніхто не співає, адже наша змовницька тиша ніби підбадьорює туман ховати кожен наш крок, робити нас невидимками — нас і шляхи.
Але чи справді потрібна ця абсолютна темрява? Може, морок має бути лише для певності, бо коли справді хотіли бомбити, прилітали серед білого дня. Глупої ночі залунала сирена. Мама, заливаючись слізьми, — і зовсім не тому, що боїться бомбувань, а тому, що порушили наш дитячий сон, — одягає нам піжами на пальто й спускається до бомбосховища. Але не в те, що розташоване під нашим будинком — простий льох, укріплений балками і надцятьма чувалами з піском. Мама веде нас до сховку, що в будинку навпроти, котрий побудували ще у 1939-му, вже готуючись до воєнного конфлікту. Але ми біжимо не дворами, що помережані невеличкими огорожами, а оббігаємо цілий квартал; біжучи й сподіваючись, що сирени завили, ще коли ворожі літаки були далеко-далеко.
Бомбосховище надзвичайно гарне. Цементні стіни поборознені водичкою, світло тьмяне, але тепле, дорослі порозсідалися на лавках і розводять теревені, а ми, дітвора, гасаємо посеред кімнати. Стіни приглушують звук
