Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Він наказав стріляти. Торпеда вийшла з труби, субмарина здригнулася. Швіґер чекав на звук вибуху.

Запала довга тиша. Минали секунди, і стало зрозуміло, що щось пішло не за планом.

«Оскільки після запуску торпеди перископ якийсь час залишався під водою, я, на жаль, маю визнати, що не можу точно сказати, який саме промах стався, — писав він. — Торпеда вийшла з труби як належить і або не пішла далі, або пішла під неправильним кутом». Він не думав, що на пароплаві взагалі помітили атаку.

І Швіґер знову продовжив свій шлях додому. Він сплив на поверхню, щоб збільшити швидкість і перезарядити батареї. З рубки згори він бачив дим від щонайменше шести великих пароплавів удалечині, що прямували в різних напрямках, але більше не робив спроб атакувати. Як з’ясувалося пізніше, це було його найуспішніше патрулювання. Пройшовши 3006 миль (250 із них під водою), він затопив декілька кораблів загальним водотоннажем у 42 331 тонну.

Пароплав, у який стріляв Швіґер, був британським нафтовим танкером «Narragansett», що прямував до Нью-Джерсі[675]. Швіґер помилявся: усі на борту чудово зрозуміли про торпедну атаку. Перший помічник капітана помітив перископ, а капітан Чарльз Гарвуд наказав зробити різкий поворот на максимальній швидкості.

Після цього Гарвуд доповів про зустріч із субмариною по бездротовому зв’язку. Під час атаки він у відповідь на сигнал SOS із «Лузитанії» квапився на допомогу, але після інциденту запідозрив, що сигнал було сфабриковано субмариною, щоб приманити його та інших потенційних рятівників.

У його телеграмі, яку передали у Військовий штаб Адміралтейства в Лондоні, повідомлялося: «Ми йшли на максимальній швидкості, о 15:45 помітили субмарину за 200 ярдів з правого борту, субмарина випустила торпеду, що пройшла за 10 ярдів за кормою, вдалися до маневру та уникли атаки; востаннє бачили субмарину позаду 10 хвилин потому о 16:00... “Лузитанію” не бачили, сигнал вважаємо фальшивим»[676].

Капітан Гарвуд змінив курс та пішов з місця останнього положення «Лузитанії».

«Лузитанія».

Чайки

Рятувальний жилет утримав його на воді, і він сплив над містком. Корабель опускався вниз і тягнув його за собою. «Здавалося, велетенська рука забирає цілий корабель у мене з-під ніг»[677], — згадував Тьорнер. Коли він знову сплив на поверхню, то опинився в архіпелазі руйнування та смерті. «Сотні тіл крутились у вирі разом з уламками. Чоловіки, жінки та діти плавали поміж дощок, шлюпок та незрозумілого сміття».

Він зробив усе, що міг, як він вважав, і зараз у ньому заговорив інстинкт виживання. Він упізнав одного з чоловіків поруч, Вільяма Пірпойнта, ліверпульського детектива. Раптом той щез. Його, як і Марґарет Ґвайр, затягло в трубу. «Я думав, що йому кінець»[678], — згадував Тьорнер. Але той знов виринув у хмарі пари та шипіння повітря. Його тіло, наче емаллю, було вкрите шаром чорної сажі. Тьорнер розповідав, що Пірпойнт «так перелякався, що почав пливти звідти за десятьох».

Згідно з підрахунками Тьорнера, корабель і досі продовжував рухатися зі швидкістю приблизно в 4 вузли. Тьорнер був певен, що ніс корабля вдарився об дно: «Я помітив це, бо на декілька секунд корма перестала тонути й зупинилась у повітрі. Корабель здригнувся всією своєю 800-футовою довжиною, а потім пішов на дно»[679].

Для капітана далекого плавання це був дуже дивний момент. Ще 20 хвилин тому Тьорнер стояв на містку та командував найвеличнішим океанським лайнером за всю історію мореплавства. І ось тепер, досі у своїй формі, він плаває там, де щойно був його корабель, у спокійному морі під яскраво-блакитним небом — немає ні палуби, ні каюти, ні корпуса, навіть високих щогл.

Вони пливли разом із Пірпойнтом. Тьорнер бачив тіла деяких кочегарів, що плавали догори ногами в жилетах. Він нарахував сорок трупів. Чайки пірнали між мертвими й живими однаково. Пізніше Тьорнер розповідав своєму синові Норману, що йому й самому доводилося відганяти від себе птахів, які налітали з неба та видзьобували очі мерців. Рятувальники згадували: тільки-но бачили чайок, котрі кружляли над водою, то вже знали, що знайдуть там тіла. У Тьорнера після цього залишилась така сильна ненависть до чайок, розповідав Норман, що «до самої пенсії він постійно носив із собою рушницю 22-го калібру та стріляв у кожну чайку, яку бачив»[680].

Тьорнер пробув у воді три години, аж доки його не витягли в шлюпку й не передали на рибальський траулер «Bluebell».

Перший спогад Маргарет Макворт після того, як вона знепритомніла у воді, — палуба корабля «Bluebell», на якій вона прокинулася гола під ковдрою. Зуби в неї цокотіли, «наче кастаньєти».

Над нею з’явився моряк, який мовив: «Ну ось, так краще»[681].

Вона розсердилась. «Я слабко уявляла, що сталось, але думала, що я й досі на палубі “Лузитанії”, тому дещо сердилася через те, що мною опікується якийсь незнайомий моряк замість моєї стюардеси».

Непорозуміння скоро владнали; моряк приніс їй чаю. Він не дуже шляхетно пояснив:

— Ми вас тут лишили, бо спочатку подумали, що ви мертва й тягти вас у каюту немає сенсу.

Моряк та ще двоє чоловіків допомогли їй спуститися вниз, де в неї раптом запаморочилось у голові. «Унизу було так приємно тепло, — писала вона, — що можна було просто збожеволіти». Усі навкруги були наче «трохи п’яні від тепла, світла й радості від того, що ми вижили». Ми голосно розмовляли та багато сміялися.

Макворт відзначала, що момент якось дивно поєднував радість і трагедію. Ось вона, з запамороченням у голові від щастя, але не має гадки, чи живий її батько. Інша пасажирка в каюті вважала, що її чоловік загинув. «Здавалося б, така втрата може зруйнувати все життя, але в той момент вона пашіла радістю та сміхом!»

Капітан Тьорнер не брав участі у веселощах. Він тихо сидів на самоті у своїй мокрій формі.

Макворт бачила, як до Тьорнера підійшла якась жінка й почала розповідати, що втратила дитину. Голос її був низький, майже монотонний. Вона казала, що посадила хлопчика на пліт, який потім перекинувся — і її хлопчик зник. Тим самим беземоційним голосом вона продовжила, що смерті її сина можна було б уникнути, якби не погана організованість та дисципліна екіпажу.

Рятувальні кораблі прибули до Квінстауна, коли сонце вже давно сіло. «Flying Fish» із Чарльзом Лоріа на борту прийшов о 21:15, «Bluebell» — о 23:00. На причалі запалили газові ліхтарі, які перетворили вечірній туман на блідий бурштин.