Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Чарльз Лоріа підплив до однієї зі складаних шлюпок, яка плавала недалеко від нього. Це була та сама шлюпка, що впала з корабля на очах моряка Мортона. Мортон теж до неї приплив, як і кораблебудівник Фред Ґонтлетт. Мортон називав цю шлюпку «оазою в пустелі живих і трупів»[657].

Утрьох вони зняли чохли зі шлюпки. Інші, яким пощастило вижити, теж залізли всередину. Брезентові борти та лави треба було підняти та встановити, але за шлюпку вчепилося надто багато переляканих людей, і це було непростим завданням. «Ми витягали з води людей, намагаючись водночас підняти лавки, — згадував Ґонтлетт. — Майже всі, опинившись на борту, відразу падали на лавки, тому майже неможливо було зробити все як належить. Ми не змогли підняти відповідні частини так, щоб їх закріпити»[658].

Вони намагалися переконати людей усього на мить відпустити шлюпку, щоб підняти лавки, «але це було неможливо», — згадував Лоріа. «Я ще ніколи не чув настільки жахливого крику розпачу, як тоді, коли спробував пояснити одному з пасажирів, що ми робимо»[659].

Вони розмістили людей на дні суденця. Пізніше Лоріа жалкував про свою різкість: один чоловік ніяк не хотів зрушити зі свого місця, і Лоріа «доволі грубо» сказав йому забиратися. Той подивився на нього і сказав: «Я б зліз, друже, але ви знаєте, що в мене зламана нога і я не можу швидко рухатися?»[660]

З неймовірними зусиллями їм вдалося встановити лавки та борти, та лише частково. Довелося засунути шматочки деревини в механізми, щоб зафіксувати їх на місці.

Складала шлюпка не мала весел, але чоловікам вдалося виловити п’ять із води. Лоріа за допомогою одного весла правив, а Ґонтлетт, Мортон та двоє інших пасажирів гребли. Лоріа правив шлюпку крізь уламки й трупи, шукаючи інших живих людей. Сотні чайок кружляли над ними, пірнаючи у воду. Дивовижно було бачити людей, досі вдягнених у костюми та плаття, які вони вдягли на обід. Вони підібрали Самюеля Нокса, кораблебудівника з Філадельфії, який ділив стіл із Ґонтлеттом. Потім побачили жінку — наче африканку. Моряк Мортон підплив до неї та затягнув на борт[661]. Це була Марґарет Ґвайр — та, яку засмоктало в трубу й викинуло з неї. Лоріа писав: «З нещасної жінки зірвало майже весь одяг, і на тілі не лишилося жодного білого місця, крім зубів та білків очей»[662]. Він назвав її «тимчасовою негритянкою».

Вона швидко оговталась і трохи підняла настрій присутніх своїм оптимізмом, бадьорістю та «веселими розмовами», згадував Лоріа.

Шлюпка була вже майже повна, коли Лоріа скерував її до щільної маси сміття. «Я почув жіночий голос — таким голосом зазвичай просять, наприклад, передати ще хліба з маслом за столом. Вона питала: “Чи не візьмете ви мене? Знаєте, я не вмію плавати”»[663]. Лоріа вдивився й побачив серед уламків голову жінки. Її біляве волосся було розкидане по уламках навколо. Її так сильно затисло, що вона навіть не могла підняти рук, але в цій ситуації вона примудрялася «напівусміхатися», згадував Лоріа, «та спокійно жувати гумку».

Чоловіки витягли її з води та почали веслувати в напрямку маяка на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, до якого була дюжина миль.

Хоча корабель затонув досить близько від берега Ірландії, не було жодної ознаки того, що хтось іде на допомогу. Пасажири, які лишались у воді, по-різному давали собі раду. Преподобний Генрі Вуд Сімпсон із Россленда, Британська Колумбія, віддав свою долю в руки Господа і час від часу повторював одну зі своїх улюблених фраз: «Прийди, Святий Дух, і наші душі надихни»[664]. Пізніше він розповідав, що був упевнений: він виживе. «Довго розповідати, звідки я це знав», але це знання заспокоювало його, навіть тоді, коли він опинився під водою й запитав себе: «А що, як я не випливу?»

Але він виплив. Його жилет зручно тримав його на поверхні, і «я лежав на спині та усміхався блакитному небу, білим хмаркам; я не надто наковтався морської води». Для нього ті моменти у воді були майже приємними, якщо не брати до уваги тіло мертвої жінки, що плавало поруч. «Я влаштувався якнайзручніше, — згадував він, — і був дуже радий полежати там якийсь час».

Він підтягнув тіло жінки до перевернутої складаної шлюпки та витяг його на неї. Потім Сімпсон поплив до іншої такої самої шлюпки — тільки ця була в правильному положенні і на ній уже були інші люди. Правда, були й мертві також. Механік із корабля почав співати гімн «Славімо Господа віднині й навіки», згадував Сімпсон, додаючи: «Співали ми з душею».

Проте, коли цей гімн закінчився, ніхто не наважився почати інший. «Потім ми просто почали чекати, сподіваючись, що вони встигли відправити прохання про допомогу, перш ніж корабель пішов на дно. Море було красивим та спокійним — на наше щастя, бо найменша хвиля змила б нас у воду. Нам було краще, ніж тим, хто чіплявся за дошки або рятувальні кола, і краще, ніж тим, хто сидів у затопленій шлюпці [недалеко], яка постійно переверталася».

Неподалік від них на поверхню виринула морська свиня — Сімпсон назвав її «свиня-чудовисько». Вона «грала коло нас, показуючи свою блискучу чорну спину й трикутний плавець».

Минула година, потім друга. Море залишалося таким же спокійним, хоча вечірнє світло дещо змінило відтінок води. «Захід сонця був чудовий, — згадував Сімпсон, — дуже спокійний і тихий».

Тих, кому пощастило вижити, відносила течія. Хтось був просто у воді, хтось у шлюпках або на уламках — усі дрейфували вже три години, сподіваючись, що допомога йде. Якби прийшов «Джуно», чекати б довелося набагато менше, а шансів на виживання було б більше. Але в Адміралтействі керувалися суворим розрахунком, бо ніхто не знав, чи є поблизу субмарина. Дехто з пасажирів каже, що після затоплення «Лузитанії» бачив перископ та боявся, що субмарина може бути поруч. Один із пасажирів писав: «Я ні на мить не сумнівався, що спливе субмарина й почне обстрілювати шлюпки “Люсі” або ж дочекається рятувальних кораблів та потопить їх»[665].

Першою ознакою порятунку був дим на обрії, а за ним показалася довга армада різноманітних торпедних буксирів, траулерів і маленьких рибальських суден — їх не так шкода, як великий крейсер «Джуно». Тут були «Brock», «Bradford», «Bluebell», «Sarba», «Heran» та «Indian Empire», а