Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Зчинився зрозумілий для такої катастрофи безлад. День за днем десятки телеграм літали між офісами «Кунард» у Ліверпулі, Квінстауні та Нью-Йорку[695]. У цих телеграмах були відчутні терміновість і подив — наче в «Кунард» і не очікували втратити один зі своїх великих лайнерів, ніколи не думали, що списки пасажирів можуть знадобитися, щоб підрахувати живих і мертвих.
10 травня: «Чи був Ґай Льюїн на “Лузитанії”?»
10 травня: «Чи ім’я Чарльз Вормі в списках другого класу означає Чарльз Ворінг, який зник? Відповідь терміново».
11 травня: «Чи був на борту Ф. А. Твіґґ?»
11 травня: «Надішліть повні імена та клас усіх пасажирів на прізвище Адамс, які подорожували на “Лузитанії”, — дуже терміново».
Декілька пасажирів, яких записали в списки померлих, насправді були живі, але частіше ставалося навпаки: пасажири зі списків живих насправді загинули. «Повідомлення про порятунок містера Біліке помилкове», — написав консул США Фрост у сухій телеграмі послові Пейджу в Лондон. Про п’ятирічного хлопчика Діна Вінстона Ходжеса спочатку повідомляли, що він живий, але потім із «Кунард» до їхнього нью-йоркського офісу надійшла телеграма: «Співчуваємо, але ніяких слідів юного Діна Вінстона Ходжеса не знайдено». Його тіло виявилося серед тих, які підняли на борт рятувального судна «Flying Fish». Нерідко імена загиблих писали неправильно, даючи рідним марну надію. Чоловік, якого записали як Фреда Тайна, насправді виявився Фредом Тайєрсом — він загинув; Тереза Деслі була насправді Терезою Філі, яка загинула разом зі своїм чоловіком Джеймсом. Були дві місіс Геммондс: одна вижила, а друга, дружина Оґдена, загинула. Було два офіціанти на ім’я Джон Ліч: один вижив, а другий ні. Загиблого пасажира на ім’я Ґрінфілд насправді звали Ґріншилдз.
Різниця в часі та повільна комунікація тільки ускладнювали ситуацію для рідних і друзів. Ті, хто мав фінансові можливості, відправляли в «Кунард» телеграми з детальним описом людини — вказували навіть серійні номери годинників. Але все одно на отримання, розшифрування та доставлення витрачалося дуже багато часу. У перші дні після катастрофи в канцелярію «Кунард» ринули сотні телеграм. Але «Кунард» мало що могла відповісти.
Тіла загиблих, які привозили до Квінстауна, розміщували в імпровізованих моргах, наприклад у ратуші, де їх просто складали рядами на підлозі. Коли було можливо, дітей клали поруч із матерями. Ті, хто вижив, сумно ходили вздовж тих тіл, шукаючи зниклих рідних.
Були й щасливі зустрічі.
Моряк Леслі Мортон усю ніч у п’ятницю шукав свого брата Кліффа в списках живих у готелях Квінстауна, але не знайшов жодної згадки про нього. Наступного ранку він відправив батькові телеграму: «Я в безпеці, шукаю Кліффа»[696]. Потім він пішов в один з моргів. «Рядами з обох боків до самого кінця лежали тіла, загорнуті в простирадла та савани, — писав він, — і багато людей у різному стані горя та страждань ходили від тіла до тіла, відкидаючи простирадла, щоб знайти своїх рідних, яких іще не знайшли».
Він теж повільно йшов, піднімаючи простирадла. Тільки-но він збирався підняти чергове, як побачив, що до того самого тіла тягнеться ще одна рука. Піднявши очі, він побачив брата. Їхня реакція була цілковито спокійною:
— Привіт, Кліффе, радий тебе бачити, — сказав Леслі.
— Я теж радий, Ґерте, — відповів той. — Думаю, ми маємо за це випити.
Їхній батько недовго хвилювався, бо отримав телеграми від обох синів, у яких ті писали, що шукають один одного. Телеграми прибули з різницею в 5 хвилин, так що «вдома батько знав, що ми обидва живі, навіть раніше за нас».
Того вечора Леслі вперше спробував пиво «Ґіннесс»: «Не можу сказати, що тоді мені воно дуже сподобалось, але для того, щоб відсвяткувати те, що ми вижили, воно було дуже доречним, бо ми знов були разом і в Ірландії».
Багато тіл привезли кораблі, що вийшли на порятунок, але чимало загиблих продовжували знаходити в бухтах та на пляжах Ірландії, коли їх виносило течією. Тіло одного чоловіка знайшли на пляжі — він тримав у руках 30-сантиметровий шматок шлюпки з написом «Лузитанія», який потім опинився в архівах Гуверівського інституту Стенфордського університету[697].
Консул Фрост узяв на себе роботу з тілами загиблих американців. Тіла «важливих» осіб, тобто тих, хто подорожував першим класом, були забальзамовані за рахунок держави. «Смерть дивовижним чином згладила соціальні та психологічні розрізнення. Ми зазвичай вважали, що значення має саме тіло, а з’ясувалося, що все навпаки, — писав Фрост. — На обличчі найчастіше залишався вираз упевненого спокою, хоча іноді з відтінком зніяковілості або образи — наче вірний друг улаштував якийсь недобрий жарт, якого жертва не зрозуміла»[698]. Тіла менш важливих пасажирів клали в труни зі свинцю[699], «щоб їх можна було відправити в Америку на вимогу».
У «Кунард» доклали багато зусиль, щоб пронумерувати, сфотографувати та занести в каталог тіла всіх загиблих. Тіло № 1 належало Кетрін Ґілл, 40-річній удові[700]; тіло № 91 — головному стюарду Мак-Каббіну, для якого та подорож мала стати останньою перед виходом на пенсію. Майже всіх загиблих фотографували в трунах, хоча є одне тіло, яке лежить у чомусь схожому на велику тачку, а також тіло малюка на якійсь платформі. На тілах були їхні пальта, костюми, сукні та коштовності. У матері та її маленької дочки — їх, мабуть, знайшли разом — була спільна труна. Матір повернулася до дочки, дитина тримає руку в матері на грудях. Вони виглядають так, наче ось-ось устануть із труни й знову житимуть своїм життям. Інші фотокартки теж створюють враження спокою. Красивий чоловік, гладенько поголений, років тридцяти — тіло № 59, — одягнений у білу сорочку, твідовий піджак, крапчасту краватку й темне пальто. Тканина виглядає приємною, гудзики блищать, наче нові.
Ці фотокартки майже примушують глядача уявити останні миті. Ось тіло № 165 — дівчинка в білій сукні з мереживним верхом. Волосся відкинуте за спину, рот відкритий, наче у крику, — увесь її вигляд випромінює страх та біль. Тіло, якому дали № 109, належало міцній жінці, яка тепер лежить під грубою ковдрою з піском у волоссі. На відміну від інших тіл, у неї міцно заплющені очі. Щоки надуті, губи стиснуті — дивовижно, але здається, що вона утримує дихання.
Найбільш моторошна фотокартка — тіло № 156, дівчинка років трьох, трохи пухка, з кучерявим світлим волоссям. На ній светр із надто довгими рукавами. Лякає саме вираз її обличчя — вона збентежена. Хтось поклав
