Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

виявляється, має свою особливість, і я пристрасно полюбив не тільки захоплену поклонницю того раніше для мене цілком банального Криму, а і його, хоч, може, й на коротку мить, адже в тому слові ховалося інше, куди величніше — Рим, а Рим, як віщало одне неореалістичне кіно, відкрите місто.

Однак треба було висідати — приїхали. Кинув оком на годинника — мали не йти, а бігти. І ми, не рознімаючи рук, побігли. Автобус уже стояв на платформі, і люди в ньому повсідалися, а шофер зачиняв багажні відсіки.

Нашвидку поцілувалися, й Іра скочила до автобуса. Слідом за нею ввійшов шофер, натомість вийшла станційна контролерка. Отож ми дістали тільки того часу, поки шофер зайде до кабіни й заведе мотора. І ми невідривно дивилися одне на одного, відтак поволі її образ сплив із мого зору, і я опинився (хоч навколо було багато люду: ті, хто від’їжджає, і ті, хто приїжджає) сам, як палець, сам на голому асфальтовому полі, сам у безкраїй і безконечній пустелі й німо дивився, як синьо в’ється за автобусом їдкий димок.

41

То була моя остання любовна зустріч із Ірою. Я побачу її ще раз здаля, але до неї не підійду, вона ж мене не помітить, хоча треба було конче підійти, принаймні для того, щоб зняти із себе тягаря клятви, яку вона так легковажно знехтувала. Та Іра тоді не була сама: біля неї стояв хлопчик років восьми й цілком здорового вигляду Калиновська, принаймні мені здалося, що нітрохи не змінилася від часу похорону мого батька, коли бачив її востаннє. Говорили про щось своє і сміялися, а стояли на тролейбусній зупинці біля центрального стадіону. Отож, поки я вагався, підійшов десятий номер тролейбуса і їх з моїх очей забрав. Зрештою, коли б не забрав, навряд чи я підійшов би, — утримувала якась дужа сила…

Але не забігатиму наперед. Про деякі речі, що обговорювали ми в Житомирі, я ще не записав, зокрема й про домовлену зустріч у Києві. Серпень кінчався, отож ми вирішили продовжувати зустрічатися на станції, як це було й раніше, поки там житиму, а що перебував тепер переважно в Києві, то мав приїжджати туди так само. Але із знайомої електрички та знайомого вагона Іра не вийшла, я вскочив до поїзда, обшукав його, але її там не знайшов. Могло щось не вийти, отже, знову-таки, за домовленістю, мала написати цидулку на Головпошту, на той час своїм адресатам я звідомив, аби писали туди, отож заходив щодня. Листи надходили, але не від неї. Я почав турбуватися, отож відшукав через довідкове телефона її батька, вони жили таки на проспекті Дружби народів.

Рурку взяв батько. Сухий, деренчливий голос, який на прохання покликати Іру почав занудно допитуватися, хто я такий і навіщо мені Іра. Цієї миті неподалік (очевидно, стояла біля телефона) пролунав жіночий голос:

— Хто там дзвонить?

— Якийсь Ірин кобель, — не вельми делікатно сказав у трубку деренчливий голос. — Ходять коло неї, як пси. І що вони в ній знаходять?

— Поклади трубку! — наказав суворий жіночий голос.

Тоді сухий і деренчливий мовив:

— Іри нема, і сюди не дзвоніть. Вона живе на своїй кватірі.

Так він і сказав: «кватірі», і єдина інформація, яку дістав із цієї балачки, була та, що Іра мала власну квартиру і з батьками не жила. Після того рурку покладено і я почув короткі гудки.

Зі мною розмовляли грубо, зневажливо, але не пошкодував за цього дзвінка, принаймні знав, що з нею нічого не трапилося, а саме це мене найбільше хвилювало. Цю ж лінію можливого нашого зв’язку було перерізано також. Фраза про «кобелів», що ходять за Ірою тічкою, злостива, але, очевидно, якісь підстави, хай і перебільшені, так казати про рідну донечку батько мав. Бо не тільки я дзвонив.

Мав іще дві можливі лінії: одна — школа, де працювала, а друга — Íрина і моя, за її звідомленням, сестра Галина.

І хоч як не хотілося, мусив їхати до школи, сестру відклавши на потім. До речі, про сестру ми говорили й на тій лавці в парку, коли справляли «Собаче весілля»: Іра звідомила, що її сестра зовсім проста, працює продавцем у Центральному гастрономі, звуть її Галина, а прізвище (уже по чоловікові) — Степаненко. Має трьох дітей. На моє ж бажання із сестрою зустрітися Іра тоді сказала:

— Вам обом буде цікаво.

І без жодного вагання дала адресу на Жилянській вулиці, саме ту, яку колись назвала моїй господині за свою, — я її відтоді й запам’ятав. Отже, і туди можна зайти, щоб принаймні переконатися: чи не вигадка ота карколомна історія, і чи справді ми близькі родичі, бо від Іри можна було сподіватися всіляких фантазій: вона не брехуха, як зазначила в одному з листів, а фантазерка. Я ж хотів знати правду. Тільки правду і більше нічого. Хоча й це не зовсім так, а складніше.

Сповіщення ж Іриного батька про власну квартиру дочки не могло мене не вразити, бо це при добрих стосунках розв’язувало б проблему зустрічей, але вона мене туди, навіть як гостя, допустити не захотіла — ситуація виясниться пізніше, коли зустрінуся із сестрою, — вона мала дитину та й не тільки. Але про це згодом. А поки я сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, чому Іра вчинила зі мною в такий немилосердний спосіб, сповіщення про «кватіру» набуло ще й іншої ваги: я вже тоді переконався, що Іра в Житомирі розіграла зі мною комедійного фарса, отже, простісінько, як то кажуть, навісила мені носа. Очевидно, їдучи від мене до Києва, щасливо купалась у зловтішних хвилях і мала цілковиту рацію, бо я і справді виявив себе дурним романтиком, коли не сказати ідіотом; усі ж інтимні справи, коли відбуваються на рівні рóзігрів, завжди комедія, хоч не раз кінчаються трагічно (звісно, не для творця вистави), — ось чому в літературі постав жанр трагікомедії. Але вішатися, труїтися чи топитися я, хоч і був жорстко обдурений, не збирався, проте вряди-годи обливався