Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
— Бачите, — сказав юний єзуїт, виймаючи з кишені брудну лапку. — Тоді я вам сказав неправду, а зараз Ірини Карлівни й справді нема.
І він тією брудною лапкою класично підтер собі носа.
— Як маю тобі вірити, коли того разу збрехав? — уже по-вчительському, але м’яко прорік я.
— Коли не вірите, спитайте в Ірини Володимирівни, — сказав, ніби згордівши чи трошки образившись, хлопець, дивлячись на мене не без лукавства. — Онде вона стоїть.
І знову диво: юний єзуїт був повернутий до Ірини Володимирівни спиною, а знав, що та не йде, а стоїть.
— У неї — що? — спитав я. — Уроків сьогодні нема?
— У кого?
— В Ірини Карлівни?
— Та нє! Покликати Ірину Володимирівну, щоб вам сказала?
Але Ірину Володимирівну кликати не треба було — сама сюди йшла.
— А ти не можеш сказати?
— Можу, — прорік юний єзуїт, ховаючи зашмаргану лапку до кишені, — але ви мені не повірите.
— Може, й повірю, — пообіцяв я.
— Вона в нас уже не працює, — лукаво сказав хлопець, дивлячись на мене скоса. — А коли не вірите, Ірина Володимирівна вам скаже.
— Що тут таке? — спитала суворо та, бо вже підійшла. — Чому ти не на уроці?
— Бо мене вигнали, — спокійно сказав юний єзуїт.
— Коли станеш дисциплінованим учнем, Паращук?! — суворо сказала Ірина Володимирівна.
— То не я, а вони! — сказав учень.
— Хто вони?
— Ну, що спортили воздух, — сказав Паращук. — Хтось щось зробить, а мене виганяють. І так всіда.
— А ти святий та божий? — спитала вчителька.
— Еге ж, я хотів уже справитись, — сказав юний єзуїт із усією серйозністю і знову шморгнув носом.
— Це наш найбільший капосник, — повідомила Ірина Володимирівна. — Чогось хотіли?
— Та вони все от шукають Ірину Карлівну, — з готовністю сповістив учень. — І все не можуть знайти.
— Іди гуляй! — суворо наказала вчителька.
Паращук відійшов, але недалеко, і став.
— Кому я сказала! — підвищила тон учителька.
— Вони мені не вірять, що Ірина Карлівна в нас більше не працює.
— Ірина Карлівна і справді в нас уже не працює, — офіційно звідомила вчителька.
— Тобто звільнилася? — по-дурному спитав я, адже коли не працює, то ясно, що звільнилася.
— Вони вже сюди приходили, — звістив звіддаля юний єзуїт.
— Звільнилася відразу по закінченні шкільного року, — офіційно сказала вчителька. — А ви часом не той, що живе в Марії Іванівни?
— Це той, — сказав віддаля юний єзуїт. — Його учні називають Балабойчик.
— Я тобі сказала, щоб забирався! — гримнула вчителька, і юний негідник відійшов ще на два кроки.
— Вибачте, — сказала ніяково Ірина Володимирівна. — Я вже казала: це найбільший капосник у нашій школі.
— Справді, живу в Марії Іванівни.
— О, то чудова жінка! — розцвіла, наче сонечко, учителька. — Я її знаю давно, а часом провідую.
— Тоді вибачте, що потурбував, — мовив я, бо треба було вже звідси забиратися.
— Та нічого, нічого! — заспівала Ірина Володимирівна. Рада була вам допомогти.
Ми найчемніше розкланялися й розійшлися…
І цей візит був немарний, як і телефонна розмова з Іриним батьком, принаймні я довідався цікаві речі: Іра, звільнившись із роботи ще до своєї поїздки до Криму, і не подумала мені це звідомити, відтак пишучи в листі, що маємо покинути наш ліс, мала на увазі саме це, а не зміну наших стосунків. Це одне, а друге… учні прозивали мене Балабойчиком. Що ж, очевидно я правильно вчинив, що перестав учителювати. Третя річ також не могла мене не вразити: яка дивовижна поінформованість одне про одного в цьому життєвому просторі. Втіху мав принаймні ту, що в ньому мене признавали за свого.
І ще одне незвичайне далося мені пізнати: друга зустріч із юним єзуїтом, розмови з ним та вчителькою не додали мені темноти в душу, а невідь-чому, на цілком абсурдному рівні, її висвітлили, тож ішов до електрички цілком не поспішаючи, часом навіть усміхаючись, згадуючи незрівнянні словесні пасажі юного єзуїта, а на мене дихав тлінний вітерець, густий, тугий, і хмари стелились до окоєму далеко одна за одною, грядами, а поміж них урочисто цвів чудовий блават, ніби обсіваючи землю блакиттю, яка вливалась і в мою розхилену душу. І хоча на дні її, як і на споді тих хмар, лежало грузило розбовтаної темряви, більше схожої на сутінок, аніж на ніч, помийного віддиху та бовтанка не видавала, а щось схоже на пах листя, котре тільки починає зів’ядати. І я подумав, що, може, це й добре, що не застав тут Іри, адже коли б застав, почалося б марудне вияснення стосунків, хоча, з другого боку, як би чудово вийшло, коли б саме такого дня я дістав звільнення від своєї присяги. Тоді б, може моя ураза й образа повільно та спокійно розчинилася б, як розчиняється онде легка хмарка в синьому озері неба, і я зміг би легко те навадження, котре тяжко мене вдарило, відсунути, чи відігнати, чи закласти, як жука, в порожню сірникову коробочку, а відтак розмахнутися й жбурнути в це обважнене повітря, яке б його й ковтнуло, як ковтали пси їжу на нашому «Собачому весіллі». Але ні, коли б зустрівся з Ірою, такої радості не пізнав би, навіть добувши звільнення, а йшов би цією дорогою і не бачив би світу, бо чорним жуком став би сам. Отже, не треба себе дурити, що тільки одного прагну в цих безнадійних пошуках, адже закинута в душу отрута все ще тебе труїть, і зовсім вона не розчинилася, а
