Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
40
І я побачив її, сидячи на бульварі трохи далі від пам’ятника співцеві Російської імперії, — чудового, блакитного метелика, що не йшов, а вільно плив жовтим полем алеї, а коли наблизилася, уздрів, що обличчя її схвильоване й гарне.
— Дивовижно, що вигадав цю поїздку! — сказала, сідаючи коло мене. — Скільки в мені розворушилося!
— Як тебе прийняли? — спитав я.
— Дуже приязно. Я, правда, сказала, що проїздом і маю мало часу. Шкодували про те. Пам’ятають мене дівчинкою і не пізнали, за винятком дядька, той бачив мене більшою. Але я їм показала фото, і ми багато згадали.
Отже, фото брала з подвійною метою: для мене і для родичів.
— Радий, що тебе це приємно схвилювало, — мовив.
— Тепер я вільна від свого Житомира й потребую твого, — сказала Іра. — Куди підемо?
— Хотіла в парк, — проказав. — Тоді до річки, там є дощатий міст для пляжників. Можна перейти на той бік.
— А що на тому боці?
— Змога побути на самоті. Трава, сонце і горби.
— Хочу попередити: в мене те, і сьогодні нічого не вийде. На жаль! — сказала.
— Ну що ж, — трохи прикис я. — Об’єктивна реальність.
— Самій шкода, — шепнула, обдаючи мене лагідним поглядом. — Але в нас з тобою ще море часу.
— Тоді рушили?
— Стривай, — сказала вона. — Хочу роззирнутися. Цей бульвар чудовий, але чомусь мені не знайомий. Тут нічого не переробляли?
— Ні, — мовив я, — який був, такий і залишився.
— А в мене в пам’яті парк, але чомусь без бульварів. Підемо?
— Так, — сказав я, зводячись.
Узялися за руки і йшли якийсь час мовчки.
— Обіцяв щось сказати, — нагадала вона.
— Ні, обіцяли одне одному щось сказати. Отже, перше слово тобі як жінці.
Ішла якийсь час задумавшись.
— Тут чудово, — проголосила. — І в мене більше згадок, як думок.
— То як нам вийти з нашої ситуації? — спитав я.
— Не знаю, — відповіла тихо. — Хочу почути твоє мудре слово, ти за мене розумніший.
І я відчув, що її рука стисла мою сильніше.
Не пригадував своєї обіцянки, був-бо зайнятий іншим. Але тут мене раптом ніби прорвало. І я заговорив, сам дивуючись, що так легко потекли слова:
— Ситуація і справді не проста, і те, що скажу, лише принагідна думка. Одружитися зараз не можемо, треба приготувати батьків.
— А де ж твої два шляхи? — спитала.
— Є, — мовив рішуче. — І не два, а три.
— Від дуалізму до тріяди. Бачу в тобі поступ.
— Іронізуєш? — спитав, бо розбивала цими репліками мою потокову наладнаність.
— О, вибач, я все ще під враженням від зустрічі з домом мого дитинства.
— То, може, не будемо про практичні речі? — спитав. — Адже в нас, як сказала, море часу.
Ішли якийсь час мовчки.
— Будемо, — проголосила тихо, але твердо. — Хочеться вирішити все в Житомирі. І ще раз вибач, що перебила тебе, — важко переключатись. Готова тебе вислухати. Отже, три шляхи…
Тепер зосередитися треба було мені, бо я не так сколотився, як сколихнувся.
— Так, — сказав. — Найпростіше, на твою ж пропозицію, відгородитися від батьків, дідів і прадідів, забути і їх, і їхні історії, тобто відірвати їх від себе, а жити власним життям. Тобто одружитись і на все інше плюнути.
— Що цьому заважає? — спитала так само тихо.
— Моя невлаштованість, незабезпеченість і бездахість. Тобто нам довелося б долати немалі труднощі. Без ремства, нарікань, аж доки чогось доб’ємось.
— По-моєму, це не найпростіший, а найскладніший шлях.
— Можливо. Але при добрій волі, любові, взаємодопомозі й відданості — цілком можливий.
Вона йшла якийсь час мовчки.
— Ти сказав, що одружитися зараз не можемо через батьків. Що мав на увазі?
— Коли залучимо до цього батьків. Тобто неможливо, щоб я пішов жити до тебе.
— Таки неможливо, — зітхнула Іра. — Який же шлях другий?
— Романтичний, — сказав я. — Зачекати кілька років, поки закінчу навчання і влаштуюся.
— Що ж у тому романтичного? — спитала, коротко на мене зирнувши.
— Знаєш, що таке таємний шлюб? — спитав я. — Шлюб осіб царської чи якої там крові з особами крові нецарської, а ти ж принцеса?
— Смієшся? — спитала втомлено й печально.
— Аж ніяк, — мовив я трохи патетично, здається, це мій ґандж — часом удаватись у патетику. — Я тут сидів і думав, що доля недаремно завела нас у місто нашого дитинства. Отож давай зв’яжемося тут взаємною присягою на вірність, любов, тобто постанемо зі своїм коханням не перед суспільством чи церквою, зрештою, це те саме, а перед Богом.
— Ти що, віруючий? — здивовано спитала вона.
— Тією мірою, якою віруючою є кожна людина — визнає вона це, а чи ні.
— Не зрозуміла, — зирнула на мене.
— Гаразд, спробую пояснити, — мовив я. — Якось мені розповідала, що, мандруючи, ледве не втопилася. Зверталася тоді до Бога?
— Так! — протягла вона. — Але це вийшло якось саме від себе. І звідки
