Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

соромом, що мене, як хлопчака, провели і з мене насміялися. Чому ж її розшукував? Звісно, не для вияснення стосунків, бо не такий дурний, щоб не зрозуміти, що виясняти стосунки після того, що між нами відбувалось, — це сваритися чи мститися, а я ні до того, ні до того просто не здатний: хотів збагнути, що сталося, а друге, важливіше — уже казав, я людина старомодна, отже, честь у мене поняття першорядне, а коли так, мав добитися в неї зняття із себе клятви, яку дав. Тверезо мисляча людина може сказати: «Коли то було несерйозно, ота клятва й оте «Собаче весілля», тоді й клятву можна сприймати несерйозно, відтак вона не є чинна», — але річ у тім, що несерйозно складала присягу вона, а не я, я ж проказав її з усією переконаністю, що твердо дотримаю, отже, для мене вона цілком чинна. Ось що найбільше гнітило мене в тій ситуації, тож і вирішив обов’язково її розшукати, щоб вирвати зняття клятви й не більше: після того, що сталося, і коли я, потелефонувавши її батькові, переконався, що вона жива і здорова, а я тільки один із «кобелів» із її тічки, навіть думка про можливість продовжити стосунки була мені бридка — це виключалося різко й назавжди. Може, мене тут хтось осудить, але така я людина і цієї межі не переступлю. Сказав, що не мав наміру вішатися, топитися чи труїтися, — це правда, але збрехав би, коли б твердив, що не був уранений. Був — і до глибини душі. Уранений, уражений, ображений і, зрештою, зганьблений, і хоча зовні залишався спокійний, але вряди-годи моє нутро подобало на помийницю, в якій бурило, й піднімалися від того отруйні випари. Все сколотилося, змутніло, зчорніло — світ робився обридлий і немилий. Навіть до аналітичних розмислів став нездатний, так само й до якихось занять: книги не читалися, нічого не писалося, навіть листи, хоча намагався мазюкати якісь віршики, розпачливі й темні, а кілька разів і напивався.

Це все було в проміжку між телефонною розмовою і поїздкою до станційної школи, де Іра працювала. Їхати туди ніяк не міг зважитися: щось поривало, а щось не пускало. І я вирішив перечекати, поки та нечисть у мені перебродить і поки хоч трохи заспокоюся, бо всі логічні нитки, які в нормальному стані легко сплітав, порвалися і сплуталися, і таке трапилося, признаюся, зі мною вперше. У той неспокійний час я казав собі: все обдумаю пізніше, зараз мені треба врівноважитися і знову зажити в системі звичного для мене інтелектуального раціо, тобто знову стати собою. І я годинами безцільно блукав вулицями із цілком порожньою головою, забредав у якісь парки та сквери, димів сигаретами, дивився на людей, які видавалися мені примарними, або ж зупинявся на крутому березі Дніпра і вдивлявсь у глибокі лівобережні далі, де витиналися, як фата-моргана, масиви будинків, або ж забивавсь у кінотеатри, де сідав ув останньому ряду й дивився якісь фільми, які здавалися напрочуд дурні та беззмістовні, а історії, там розіграні, примітивно вигадані. Єдине, що по-справжньому рятувало, — це органна музика, яка була ніби потоки чистої води, що вривались у мене і вимивали накопичений у душі намул, а найбільше очищували фуги й концерти Баха. На щастя, тоді в Києві гастролював якийсь знаменитий органіст (щоденника не писав, тож його прізвище загубилось у глибині пам’яті), і я переслухав усі його концерти. Тепер шкодую, що забув його прізвище, адже саме він і став справжнім моїм цілителем, можливо, посланий розрадником усіх скорботних, був той чоловік, здається також, як і я, старомодним, принаймні так виглядав, а може, то прийшов тоді до мене в образі органіста отой вічний блукалець, схожий на Михайла Коцюбинського, в білому костюмі і з гілкою, на якій залишилося на краї три листки. Хай там що, а з часом відчув себе зціленим, певною мірою заспокоєним і зміг вирушити до станційної школи, щоб довершити цю історію.

42

Знову йду до знайомого будинку школи; того дня випала розкішна вереснева погода з отим сонцем, що вже не літнє, але й не осіннє, як писав свого часу Яків Щоголів, із глибокими вільжистими продихами, що напливають із глибини простору; вони, ті продихи, проникають в усі шпарини тіла; вони, зі своєю особливою застиглістю тепла, м’яко пестять обличчя, а довкола яскраво запалено жовто-червоним вогнем кущі, а в небі — важкі, білі, блискучі хмари, котрі стають ніби кораблями холоду в теплому океані високості, — це теж музика органу, якої наслухався і якою наповнений і яка вряди-годи виринала з мене чи в мені тими чи тими пасажами.

Не вірю в дива, хоча вірю в дивну гру випадковостей, яка іноді буває незбагненна. Так трапилося й того разу: побачив порожнє шкільне подвір’я, бо втрапив на час уроку, а на тому подвір’ї, майже при виході, стояв хлопчик, і я, підійшовши ближче, здивовано впізнав, що це той-таки юний єзуїт, із яким мав розмову й першого разу, коли сюди навідувався. Юний єзуїт пильно дивився на мене, він також мене впізнав, відтак видла його засвітилися, а на лице лягла вишколена всмішка.

— Добрий день! — радісно сказав. — Знову шукаєте Ірину Карлівну?

— Так, — мовив трохи розгублено. — А тебе знову вигнали з уроку?

— Еге ж, — радісно звідомив хлопчак, сьорбнувши носом: цього разу мав нежить. — Мене часто виганяють.

— Чого ж тебе виганяють? — тоном не учителя, а щирого приятеля цього лоботряса спитав я.

— Якось так виходить, — ще більше розсвітився учень. — Кажуть, ніби я «несознательний».

При цьому сталося друге диво: зі школи спокійно вийшла жінка, мала, кругленька, і розмірено пішла в приміщення інше, зовсім у наш бік, не дивлячись.

— О! — сказав юний єзуїт. — І Ірина Володимирівна вийшла. Але вам не вона потрібна, еге ж?

— Так! — сказав я. — Мені потрібна Ірина Карлівна.

Тоді юний лоботряс меланхолійно зирнув на небо, і його класична пичка стала печальна, а це так дивно, коли єзуїти відчувають печаль.

— Ви такий, як я, — сумовито сказав малий. — Усе вам не щастить!

— Тобто як? — не зрозумів я, помітивши краєм ока, що Ірина