Бог Дрібниць - Арундаті Рой
Щочетверга стояли вони так біля колодязя, не звертаючи уваги на безжальне полуденне сонце. Молоденька дівчина та безстрашний єзуїт, які однаково тремтять від зовсім не християнських почуттів. І використовують Біблію як зачіпку, щоб побути разом.
Посеред розмови невдатний, примусом намилений малюк незмінно ухитрявся якось вислизнути і накивати п’ятами. Отець Малліґен ураз повертався до тями й вигукував:
— Отакої! Краще його наздогнати, бо інакше це зробить застуда.
А тоді знову розкривав парасолю і йшов у своїй шоколадного кольору сутані і зручних сандалях геть, наче верблюд, який високо підносить ноги, неквапно прямуючи своєю дорогою. Зболене серце юної Крихітки-кочамми волочилося на шворці позаду, плутаючись у бур’янах і перечіпаючись через камінці. Було вкрите синцями й майже розбите.
Так минув цілий рік четвергів, і настав час отцю Малліґену повертатися врешті до Мадраса. Позаяк доброчинність жодних видимих результатів не принесла, Крихітка-кочамма ледь не збожеволіла; тепер уся надія в неї була суто на віру.
Виявляючи непохитну цілеспрямованість (для дівчини така риса вважалася в ті часи не кращою за фізичну ваду — приміром, заячу губу чи клишавість), Крихітка-кочамма всупереч волі батька стала католичкою. Отримавши від Ватикану спеціальну диспенсацію, вона склала обіти і вступила послушницею до монастиря у Мадрасі, сподіваючись, що це у той чи інший спосіб дасть їй законну підставу бути біля отця Малліґена. В її уяві вимальовувалася така картина: ось вони сидять удвох у якомусь тьмяно освітленому покої, задрапованому важкими атласними завісами, й обговорюють різні аспекти богослов’я. То було все, чого вона хотіла. Все, на що зважувалася сподіватися. Просто бути біля нього. Поруч — так, щоб можна було вловлювати запах його бороди. І бачити, як переплітаються грубі нитки його сутани. Любити його, просто на нього дивлячись.
Дуже скоро вона збагнула марність цих сподівань. З’ясувалося, що старші сестри монополізували священиків та єпископів за допомогою богословських сумнівів значно витонченіших, аніж ті, що будь-коли спали б на думку їй. На те, щоб бодай трохи наблизитися до отця Малліґена, могли піти роки. Крихітка-кочамма втратила спокій і почувалася у тому монастирі дедалі гірше. На голові під наміткою у неї з’явився алергічний висип, якого ніяк не вдавалося позбутися. Вона помітила, що говорить англійською набагато краще, ніж усі решта, і через це їй стало ще самотніше.
Не збігло й року, відколи вона пішла до монастиря, як батько почав отримувати від неї не надто зрозумілі листи. «Любий мій тату, я здорова і щаслива служити тут Пресвятій Діві. А от Кохінур, здається, не дуже добре, вона сумує за домом… Любий мій тату, сьогодні після обіду Кохінур блювала, а тепер має гарячку… Любий мій тату, схоже, монастирська їжа Кохінур не підходить, хоч мені вона цілком до смаку… Любий мій тату, Кохінур засмучена, бо її рідня, таке враження, ані її не розуміє, ані нею не переймається…»
В уяві преподобного Е. Джона Іпе ім’я Кохінур пов’язувалося лише з назвою найбільшого у світі (на той час) діаманта і більше ні про що йому не говорило. Він тільки дивувався, як це в католицькому монастирі опинилася дівчина з мусульманським іменем.
Що Кохінур — то не хто інший, як сама Крихітка-кочамма, збагнула зрештою його дружина. Вона пригадала, що колись давно показувала доньці копію заповіту свого батька (діда Крихітки-кочамми), де той, згадуючи про своїх внуків, писав: «Я маю сім безцінних перлин, і одна з них — то моя Кохінур». Далі він заповідав кожному трохи грошей та коштовностей, ніде, втім, не уточнюючи, кого саме назвав цим іменем. Мати зрозуміла: Крихітка-кочамма хтозна-чому припустила тоді, що дідусь, пишучи так, мав на думці її. І от тепер, у монастирі, знаючи, що перш ніж лист потрапить на пошту, його неодмінно прочитає мати-настоятелька, вона через багато років воскресила Кохінур, аби повідомити своїм рідним, що має проблеми.
Преподобний Іпе поїхав до Мадраса і забрав доньку з монастиря. Та радо покинула обитель, але повертатися до віри батьків відмовилася й до кінця своїх днів так і залишалася католичкою. Преподобний Іпе розумів, що «репутацію» донька собі таки заробила і навряд чи може розраховувати на заміжжя. Якщо вже у неї не буде чоловіка, подумав він, то й освіта не завадить. І відправив її вчитися до Америки, в Рочестерський університет.
Через два роки Крихітка-кочамма повернулася з Рочестера; звідти привезла диплом фахівця з декоративного садівництва і ще сильніше кохання до отця Малліґена. Від тієї стрункої привабливої дівчини, якою вона була раніше, не зосталося й сліду. За роки, проведені в Рочестері, Крихітка-кочамма розповніла; якщо говорити відверто, вона була тепер страшенно огрядна. Навіть щуплявий і боязкий кравець Челлаппен з-під Чунгемського мосту не витримав і наполіг, щоб за її блузки до сарі йому платили як за чоловічі сорочки.
Аби відволікти Крихітку-кочамму від сумних думок, батько віддав під її опіку ділянку перед Аєменемським Домом, і вона виростила там такий буйний гіркувато-терпкий сад, що на нього приїжджали подивитися аж із Коттаяма.
То був округлий, розташований на схилі пагірка клапоть землі зі стрімкою під’їзною доріжкою навколо. Крихітка-кочамма перетворила його на хитромудрий лабіринт із карликових живоплотів, каменів і ґарґуйлів. Із квітів їй найбільше подобався антуріум. Anthurium andraeanum. Вона зібрала цілу колекцію: мала і «рубрум», і «медовий місяць», і хтозна-скільки японських різновидів. М’ясисті однопелюсткові обгортки суцвіть різнилися забарвленням від чорних у крапинку до криваво-червоних та глянсово-помаранчевих. Прямі, вкриті дрібними цятками качанчики були незмінно жовті. Посеред саду Крихітки-кочамми стояв оточений клумбами з каннами і флоксами мармуровий херувим, який без кінця цюрив сріблястою дугою у мілкий басейн, де цвів один-єдиний блакитний лотос. По кутах басейну ліниво розсілися рожеві гіпсові гноми з рум’яними щоками й у гостроверхих червоних каптурах.
У своєму саду Крихітка-кочамма працювала пополудні. В сарі і в гумових чоботях. Руками у яскраво-помаранчевих рукавицях вона вправно орудувала велетенськими садовими ножицями. Наче приборкувачка левів, впокорювала в’юнкі лози та плекала наїжачені кактуси. Не давала волі деревцятам бонсай і потурала рідкісним орхідеям. Безконечно воювала з погодою і пробувала вирощувати едельвейси та китайську гуаяву.
Щовечора вона мастила собі ноги справжніми вершками і видаляла зайву шкірку біля основи нігтів.
Останнім часом, витримавши понад півстоліття неугавної, прискіпливої
