Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Біля вікна у їдальні, де куйовдив волосся вітерець, Рахель чула, як барабанить дощ по іржавому бляшаному даху колишньої бабусиної консервної фабрики.

«Райські маринади і варення».

Вона стояла між домом та рікою.

Колись там виготовляли маринади, газовані фруктові напої, джеми, порошок каррі та консервовані ананаси. А ще банановий джем — нелегально після того, як УХП (Управління харчової промисловості) його заборонило, бо за їхніми стандартами то було взагалі невідомо що — і не джем, і не желе. Надто рідке для желе і надто густе для джему. Невизначена консистенція, яку неможливо віднести до певної категорії, заявили в Управлінні.

Принаймні згідно з їхніми нормативними документами.

Рахель пригадувала минуле і мала враження, наче такі-от труднощі з класифікацією торкалися в їхній родині питань значно глибших, аніж різниця між джемом і желе.

Найгіршими порушниками норм були, мабуть, Амму, Еста і вона сама. Проте не тільки вони. Інші також. Порушували правила і заходили на заборонену територію всі. Всі переступали закони, що визначали, кого треба любити і як. І наскільки сильно. Закони, згідно з якими бабусі є бабусями, дядьки — дядьками, матері — матерями, двоюрідні брати і сестри — двоюрідними братами і сестрами, джем — джемом, а желе — желе.

У їхній родині дядьки часом ставали батьками, матері — коханками, а двоюрідні сестри помирали і лежали у домовині.

У їхній родині немислиме часом ставало мислимим, а неможливе траплялося насправді.

Поліція знайшла Велюту ще перед похороном Софі-моль.

Руки в нього взялися сиротами у тих місцях, де торкалися шкіри наручники. Холодні наручники з кислим металевим запахом. Так пахли сталеві поручні в автобусі та руки кондуктора, який за них тримався.

Коли було вже по всьому, Крихітка-кочамма сказала: «Що посієш, те й пожнеш». Так, наче сама вона ні до сівби, ні до жнив не мала жоднісінького стосунку. І подріботіла своїми крихітними ніжками — мізинці на них ніколи не торкалися до підлоги — назад до вишивки хрестиком. Повернути Есту — то була її ідея.

Горе і гіркота, породжені смертю доньки, кільчилися всередині у Марґарет-кочамми сердитими паростками. Вона нічого не говорила, але не проминала нагоди стусонути Есту, хоч коли той підвертався їй під руку, і так тривало, аж поки вона не повернулася до Англії.

Рахель дивилася, як Амму пакує Есті невелику дорожню скриню.

— Може, вони й мають рацію, — шепотіла Амму. — Може, хлопцеві таки потрібен Бабá… потрібен тато.

Рахель бачила, що очі у неї червоні й зовсім порожні.

Вони звернулися по консультацію до однієї спеціалістки з виховання близнюків із Гайдарабада. Та відписала, що однояйцевих близнюків краще не розлучати, а от двояйцеві, в принципі, нічим від звичайних братів і сестер не відрізняються, і хоч вони, звісно, переживатимуть цілком природний стрес, як то буває з дітьми, коли розпадається сім’я, та цим усе й обмежиться. Одне слово, нічого особливого.

Тож так Есту й Повернули: відправили потягом, разом з жерстяною скринею і його гостроносими бежевими штиблетами, загорнутими у дорожню торбу захисної барви. Першим класом, нічним поштовим поїздом до Мадраса, а звідти, у товаристві котрогось з батькових приятелів, далі — до Калькутти.

З собою він мав судки напаковані бутербродами з помідорами. І термос фірми «Іґл», з орлом. А в голові — жахливі картинки.

Дощ. Потоки стрімкої чорнильно-чорної води. І запах. Такий нудотно-солодкий. Наче старі троянди на легкому вітрі.

Та найгірше було те, що в його пам’яті жили спогади про молодого чоловіка з ротом старого діда. Спогади про набрякле обличчя і розтрощену, перевернуту догори дриґом посмішку. Про прозору калюжу, що розтікалася навколо, і віддзеркалену в ній голу жарівку. Про залите кров’ю око, яке розплющилося, поблукало навколо, а тоді втупилося в нього. В Есту. І що зробив Еста? Глянув у те любе обличчя і сказав: «Так».

Так, то був він.

Саме до цього слова ніяк не щастило добутися Естиному восьминогові: «Так». Порохотяг, схоже, зарадити тут не міг. Десь там, у глибині якоїсь складки чи борозенки, воно й застрягло — надійно, ніби волоконце манго між кутніми зубами. Хоч плач, хоч скач — не виколупаєш.

З суто практичних міркувань правильно було б, певно, сказати, що все почалося з приїзду до Аєменема Софі-моль. Мабуть, таки правду кажуть, що все може змінитися за один день. Що за кількадесят годин життя може попрямувати у зовсім нове, несподіване річище. І якщо таке трапляється, то до тих кількадесяти годин треба поставитися так, ніби то порятовані від вогню рештки згорілої оселі — обвуглений годинник, припалена світлина, обгорілі меблі: воскресити їх із руїни і докладно обстежити. Зберегти. Витлумачити.

Дрібні події, звичайні речі — спершу дощенту потрощені, а тоді відтворені. Пройняті новим значенням. Ні з того ні з сього вони стають вибіленими кістками, на яких наростає розповідь.

Та стверджувати, що все почалося з приїзду до Аєменема Софі-моль, — то тільки один з можливих поглядів.

З таким самим успіхом можна було б стверджувати, що насправді все почалося тисячі років тому. Задовго до того, як тут з’явилися марксисти. До того, як Малабарське узбережжя підбили під свою руку британці, до того, як у цих краях запанували голландці, до того, як сюди приплив Васко да Ґама, до того, як владу в місті Калікуті захопив заморін[6]. До того, як трьох убитих португальцями сирійських єпископів у пурпуровому облаченні знайшли в морі, де на грудях у них позвивалися кільцями морські змії, а в розкошланих бородах позастрягали устриці. Можна було б навіть стверджувати, що все почалося ще до того, як на цей берег прибуло у човні християнство і просочилося в Кералу, ніби чай з пакетика у воду.

Що насправді все почалося в ті дні, коли було встановлено Закони Любові. Закони, які визначали, кого треба любити і як.

І як сильно.

Однак з практичних міркувань, у цьому безнадійно практичному світі…

2

Метелик Паппачі

…стояв блакитний день у грудні шістдесят дев’ятого (тисяча дев’ятсот у думці). У житті родини наближався момент, коли під впливом певної події непомітна досі система моральних принципів зривається раптом з насидженого містечка, великою бульбашкою піднімається на поверхню і якийсь час колихається на хвилях. У всіх на очах. Там, де її може побачити хто завгодно.

Виблискуючи під сонцем хромованими плавцями, блакитний «плімут» мчав повз молоді рисові поля і старі каучукові дерева дорогою до Кочина. Далі на схід, в одній невеликій країні з подібними краєвидами