Бог Дрібниць - Арундаті Рой
Та всі так уже до цього звикли, що навіть не завдали собі клопоту бодай легенько поштурхатися ліктями чи перезирнутися. Чако вчився на стипендії Родса в Оксфорді, тож певна ексцентричність і дивацтва йому дозволялися; нікому іншому такого не попустили б.
Він твердив, що пише «Біографію однієї родини» і що родині доведеться ще заплатити, лиш би ця біографія не побачила світ. Амму ж казала, що єдиний у цілій родині гожий кандидат на роль жертви біографічного шантажу — це сам Чако.
Звісно, все це було ще тоді. До Жаху.
Амму сиділа у «плімуті» на передньому сидінні, поруч із Чако. Того року їй виповнилося двадцять сім, і десь на дні живота вона носила холодне розуміння того, що для неї життя вже позаду. Вона мала один-єдиний шанс. І припустилася помилки. Вийшла заміж не за того чоловіка.
Амму закінчила школу якраз у той рік, коли її батько пішов на пенсію зі своєї посади в Делі та переїхав до Аєменема. Паппачі тримався думки, що для дівчини вища освіта — то лише зайві витрати, й Амму не мала вибору; довелося їхати з Делі разом із сім’єю. В Аєменемі ж дівчині робити особливо нічого, хіба що допомагати матері по господарству та чекати пропозицій руки і серця. Грошей на пристойний посаг батько не мав, тож не було і пропозицій. Так збігло два роки. Настав і минув її вісімнадцятий день народження. Батьки його й не помітили, в усякому разі, не подали виду. Амму впала у відчай. Цілими днями вона мріяла про те, щоб вирватися з Аєменема і з лабет буркотливого батька та сумовитої багатостраждальної матері. Мало-помалу вона виметикувала кілька поганеньких планів порятунку. Врешті-решт один з них і спрацював. Паппачі погодився відпустити її на літо до далекої родички, яка мешкала в Калькутті.
Там у когось на весіллі Амму й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Той приїхав у відпустку з Ассаму, де працював заступником управителя на чайній плантації. Народився у сім’ї заможних колись заміндарів[10], які перебралися до Калькутти зі Східної Бенгалії після того, як країну було розділено на Індію та Пакистан.
Був низький на зріст, але добре збудований. Приємний з лиця. Носив старомодні окуляри, що надавали йому серйозного вигляду і геть суперечили його невимушеній чарівності та дитинячому почуттю гумору, яке, втім, цілковито обеззброювало співрозмовника. Йому було двадцять п’ять, і він уже шість років працював на чайних плантаціях. У коледжі не вчився, чим, либонь, і пояснювалася схильність до школярських жартів. Одружитися він запропонував Амму на шостий день після їхньої першої зустрічі. Амму не вдавала, наче закохана. Просто зважила всі за і проти — й погодилася. Тоді їй здавалося, що краще вже будь-що — а може, й будь-хто, — ніж повертатися до Аєменема. Про своє рішення вона написала батькам. Ті не відповіли.
Далі було вигадливе калькутське весілля. Згодом, пригадуючи собі той день, Амму збагнула, що причиною дещо гарячкового блиску в очах нареченого було не кохання і навіть не піднесення, викликане близькою перспективою тілесного блаженства, а десь із вісім порцій віскі. Чистого. Нерозведеного.
Свекор Амму був головою правління залізниці та володарем престижної боксерської нагороди, яку здобув під час навчання в Кембриджі. Також він секретарював у БАЛБ — Бенгальській асоціації любительського боксу. Молодятам подарував пофарбований на особливе замовлення у пудрово-рожевий колір «фіат», на якому сам і поїхав геть після весілля, забравши з собою всі коштовності та більшу частину інших подарунків. Він помер ще до народження близнюків на операційному столі під час видалення жовчного міхура. На кремацію з'їхалися боксери з цілої Бенгалії. То було жалобне зібрання кощавих облич і зламаних носів.
Перебравшись з чоловіком до Ассаму, молода, вродлива і зухвала Амму опинилася невдовзі у центрі уваги всього «Плантаторського клубу». Вона вдягала до сарі блузки з відкритою спиною і носила сріблясту парчеву торбинку на ланцюжку. Палила довгі цигарки у срібному мундштуку і навчилася випускати дим бездоганними колечками. Незабаром з’ясувалося, що її чоловік не просто з тих, хто полюбляє часом хильнути зайвого, а справжнісінький алкоголік, з усією властивою п’яницям брехливістю і трагічним шармом. Дечого в його поведінці Амму так ніколи й не зрозуміла. Ще довго після розлучення вона знай дивувалася, навіщо він так безсоромно брехав, коли у цьому не було жодної потреби. Як по правді, то особливо тоді, коли у цьому не було жодної потреби. Балакаючи з приятелями, розводився про те, як любить копченого лосося, хоч Амму знала, що він терпіти його не може. Або приходив з клубу й розповідав, що дивився «Зустрінемось у Сент-Луїсі», хоч насправді там крутили «Бронзового ковбоя». І навіть не пробував щось пояснити чи вибачитися, коли вона ловила його на брехні. Лише гиготів, викликаючи в Амму таку лють, що вона дивувалася сама собі.
Амму була на дев’ятому місяці вагітності, коли розпочалася війна з Китаєм. Був жовтень 1962-го. З Ассаму евакуювали дружин та дітей працівників чайних плантацій. Амму була вже не в тому стані, щоб мандрувати, і залишилася на місці. У листопаді, після кошмарної поїздки труським автобусом до Шилонга, серед чуток про китайську окупацію і невідворотну поразку Індії, народилися Еста з Рахеллю. Народилися при свічках. У лікарні із затемненими вікнами. Вони з’явилися на світ без зайвого галасу, одне по одному, впродовж вісімнадцяти хвилин. Двоє маленьких замість одного великого. Близнята-тюленята, слизькі від материних соків. Поморщені від зусиль, яких доклали, щоб таки народитися. Перш ніж заплющити очі й заснути, Амму перевірила, чи немає у них якихось видимих вад.
Нарахувала чотири ока, чотири вуха, два роти, два носи, двадцять пальчиків на рученятах і двадцять досконалих нігтиків на ноженятах.
І не помітила єдиної сіамської душі. Вона тішилася ними. Їхній батько валявся п’яний на жорсткій лавці в лікарняному коридорі.
На той час, коли близнюкам сповнилося два роки, батькове пияцтво, посилене нудним і одноманітним життям на чайній плантації, перейшло в алкогольний ступор. Тепер він цілими днями не підводився з ліжка і не ходив на роботу. Врешті англієць-управитель, містер Голлік, викликав його до свого бунгало на «серйозну розмову».
Амму сиділа на веранді їхнього дому і стривожено чекала на чоловіка. Вона була впевнена, що Голлік покликав того з єдиною метою: оголосити про звільнення. Тому й здивувалася, коли Бабá повернувся пригнічений, але не спустошений. Містер Голлік дещо запропонував, сказав він, і треба про це поговорити. Почувався спершу трохи невпевнено, уникав її погляду,
