Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Таке враження, шепотілися між собою вони, ніби вона просто не вміє бути дівчинкою.

І були недалекі від істини.

Брак уваги, на диво, несподівано призвів до визволення духу.

Рахель росла без жодних настанов. Ніхто не дбав про те, щоб видати її заміж. Ніхто не став би справляти їй посаг, тому на обрії не бовванів неминучий шлюб.

Тож якщо не зчиняти зайвого шуму, можна було без особливих перешкод займатися своїми дослідами й експериментами. Вивчати, наприклад, груди, і як сильно вони болять. Накладне волосся, і як воно горить. Життя, і як його жити.

Закінчивши школу, Рахель зуміла вступити до нічим не примітного архітектурного коледжу в Делі. Не те щоб вона якось винятково цікавилася архітектурою. Як по правді, то навіть поверхового зацікавлення цим предметом у неї не було. Просто вона мало не випадково потрапила на вступні іспити й так само мало не випадково успішно їх склала. Комісію вразили швидше габарити (просто велетенські) її натюрмортів вугіллям, аніж хист до малювання. Недбалі й не надто продумані лінії помилково сприйняли за впевненість митця, хоча, відверто кажучи, їхня авторка була ким завгодно, та тільки не митцем.

У коледжі Рахель провчилася вісім років, але п’ятирічного курсу так і не закінчила й диплом не отримала. Плата за навчання була невисока, і нашкребти на життя було не надто важко, якщо мешкати в гуртожитку, харчуватися в субсидованій студентській їдальні, ходити на заняття зрідка, а натомість працювати кресляркою в понурих архітектурних фірмах, де експлуатували дешеву працю студентів, на яких, раптом що, завжди можна було перекласти провину. Інших студентів, особливо хлопців, відлякувала Рахелина норовливість і ледь не запекла відсутність амбіцій, тож вони дали їй спокій. Її ніколи не запрошували до їхніх симпатичних домівок чи на гамірні вечірки. Навіть викладачі трохи остерігалися Рахелі з її химерними, непрактичними, накресленими на цупкому обгортковому папері будівельними проектами і байдужістю до їхньої запальної критики.

Час від часу вона писала Чако й Маммачі, але до Аєменема не їздила. Навіть на похорон Маммачі. Навіть провести Чако, який виїжджав до Канади.

Саме в архітектурному коледжі вона й познайомилася з Ларрі Мак-Касліном, який збирав у Делі матеріал для свого докторату на тему «Ефективність використання енергії у традиційній архітектурі». Вперше він накинув на Рахель оком у бібліотеці коледжу, а через кілька днів випадково зіткнувся з нею на ринку Хан-маркет. Вона була в джинсах і білій майці. На плечі вдягла, застібнувши на ґудзик, шмат старого клаптикового покривала, який пелериною розвівався ззаду. Буйне волосся зібрала і стягнула на потилиці, щоб виглядало прямим, хоч таким і не було. Збоку на носі виблискував крихітний діамант. Вона мала безглуздо красиві ключиці і ходила гарним спортивним кроком.

«Джазова мелодія», — подумав Ларрі Мак-Каслін і подався слідом за нею до якоїсь книгарні, де ніхто з них навіть не глянув на книжки.

У шлюб Рахель полинула так, як лине до вільного стільця пасажир у залі очікування аеропорту. З відчуттям, що можна нарешті сісти. Ларрі забрав її з собою до Бостона.

Коли він тримав дружину в обіймах, а вона щокою тулилася йому до серця, то, набагато вищий на зріст, бачив лише темне волосся у неї на маківці. Приклавши пальця до кутика її губ, можна було відчути, як слабенько б’ється там пульс. Те розташування йому дуже подобалося, як і ледь чутні, непевні поштовхи тут-таки під шкірою. Він полюбляв торкатися того місця, прислухатися до нього очима, наче майбутній батько, який чекає, коли поворушиться в материнському лоні його ще не народжена дитина.

Ларрі обіймав її так, ніби вона була дарунком, піднесеним йому в любові. Чимось таким маленьким і тихим. І нестерпно коштовним.

Та коли вони кохалися, його ображали її очі. Вони поводилися так, наче належали комусь іншому. Комусь, хто просто дивиться. Визирає з вікна на море. На човен, що пливе по ріці. Чи на перехожого у капелюсі, який крокує кудись у тумані.

Ларрі неабияк дратувався, бо не розумів, що означає цей погляд. Сам він поміщав його десь між байдужістю та розпачем. Адже не знав, що є країни, як-от та, звідки родом Рахель, де розмаїті різновиди розпачу змагаються між собою за першість. І що особистий розпач — це ще далеко не найгірше. Не знав, що трапилося, коли особисте сум’яття наштовхнулося у придорожньому святилищі на безмежне, несамовите, всеосяжне, шалене, сміховинне, безтямне, неймовірне, загальнонародне сум’яття, яким була пройнята ціла держава. Що Великий Бог завивав, наче гарячий вітер, і вимагав пошанування. І тоді Малий Бог — такий приємний і стриманий, приватний і обмежений — пішов затаврований геть, приголомшено посміюючись із власної полохливості. Навчений цим підтвердженням своєї непослідовності, він став невразливим та по-справжньому байдужим. Ніщо не мало особливого значення. Ніщо особливе теж не мало значення. І що менше значило, то менше значило. Достатньо важливим не було ніколи. Адже траплялося й гірше. У тій країні, звідки приїхала Рахель, країні, змушеній вічно балансувати між страхом війни та жахом миру, гірше траплялося постійно.

Тож Малий Бог лише реготнув порожнім смішком і радісно побіг геть. Ніби хлопчак у коротких штанцях із заможної родини. Він насвистував і копав камінці. Пояснювалися ці гарячкові веселощі тим, що нещастя, яке його спіткало, було ще порівняно невеликим. А відтак він пробрався людям в очі й перетворився на дразливий вираз.

Те, що побачив Ларрі Мак-Каслін в очах у Рахелі, був узагалі не розпач, а щось схоже на силуваний оптимізм. І порожнечу там, де колись були Естині слова. Звісно, сподіватися, що він це збагне, було годі. Збагне, що порожнеча, властива одному з близнюків, — то лише видозміна тиші, притаманної іншому. Що вони взаємно доповнюються. Як поскладані одна на одну ложки. Як тіла давніх коханців.

Після розлучення Рахель кілька місяців працювала офіціанткою в одному індійському ресторані в Нью-Йорку. А потім кілька років сиділа в нічну зміну у куленепробивній кабінці на автозаправці поблизу Вашингтона, де час від часу блювали на лоток для грошей п’яні, а сутенери чіплялися до неї з пропозиціями значно прибутковішої роботи. Двічі вона бачила, як людей застрелили просто через вікно машини, а одного разу з якогось авто на ходу викинули чоловіка з ножем у спині.

Потім Крихітка-кочамма написала, що Есту знову Повернули. Рахель звільнилася з автозаправки і без крихти жалю поїхала з Америки. Назад