Віднайдений час - Марсель Пруст
Цікаво, і це мені невтямки, що в ту добу кожний, кого Альбертина кохала, кожний, хто міг би звеліти їй зробити все, чого тільки захотів би, — кожний із таких людей просив, благав, важуся навіть сказати, жебрав як не дружби, то бодай доступу до мене. Мені більше не треба було пропонувати гроші пані Бонтан, аби вона прислала до мене Альбертину. Це повернення життя, доконуване саме тоді, коли воно вже не мало ніякого глузду, глибоко журило мене, не через Альбертину, яку, коли б вона вернулася навіть не з Турені, а з того світу, я привітав би без радости, а через те, що жінки, яку я кохав, мені вже не побачити. Я казав собі, що якби вона конала або якби я розлюбив її, всі ті, хто міг би наблизити мене до неї, упали б мені до ніг. Наразі ж я марно намагався вплинути на них, бо мене не зцілив досвід, який би мав мене навчити, — якщо він узагалі повчальний, — що кохання — це та недоля з казки, проти якої нічим не зарадиш, поки чари не розвіються.
«У мене є книжка, де йдеться про ці речі, — похвалилася вона мені. (Я казала про цю загадку Роберові: «Ми могли б порозумітися». Він заявив, що в цьому ділі темний і що це, зрештою, пусте.) — Я маю на увазі старого Бальзака, в якому я порпаюся, щоб дорости до своїх вуйків, «Золотооку дівчину». Але це безглуздя, неправда, сутий кошмар! Бо жінку може стерегти інша жінка, а не чоловік». — «Помиляєтесь, я знав одну жінку, закоханому в неї чоловікові пощастило її ув’язнити; вона не могла бачитися ні з ким і виходила тільки під опікою відданого служника». — «Це, мабуть, викликало у вас жах, ви ж така добряча душа. Ми саме говорили з Робером, що вам треба женитися. Дружина зцілила б вас, а ви б її ощасливили». — «Ні, в мене нестерпний характер». — «Овва!» — «Запевняю вас. Зрештою, я був заручений, але далі не пішов (та вона й сама відмовилася, через мій характер, нерішучий і доскіпливий)». Так спрощено я сам оцінив своє женихання до Альбертини, тепер, коли дивився на це женихання не інакше, як зокола.
Я засмутився, повертаючись до покоїв, на думку, що ні разу так і не одвідав комбрейської церкви, яка ніби чекала на мене серед віконного зела, вся ліловіючи. Заспокоював себе: «Що ж, доберуся до неї наступного року, якщо доживу», — не бачучи інших перешкод, окрім своєї смерти, і не уявляючи, що може пропасти церква, яка ще довго стоятиме після мене, як довго стояла до мене.
Та ось одного дня, говорячи з Жільбертою про Альберти-ну, я таки поцікавився, чи не кохала Альбертина жінок. «Де там, нітрохи». — «Але ж ви колись казали, що в неї кепські манери». — «Я так казала? Мабуть, вам примарилося. Або ви хибно зрозуміли, все переплутали, якби я щось таке й казала, то хіба про її походеньки з молодиками. Та й з ними в цьому віці навряд, щоб вона заходила аж надто далеко».
Можливо, Жільберта мовила так, аби потаїти від мене, що й сама, за Альбертининими словами, любила жінок і навіть робила Альбертині двозначні пропозиції? Або ж (бо інші часто обізнані з нашим життям краще, ніж ми гадаємо) вона знала, що я кохав Альбертину, ревнував її (інші можуть знати про нас більше, ніж нам здається, але, переоцінюючи свої знання, усе ж помилятися, снуючи надто сміливі гадки всупереч нашим сподіванкам, що вони попадають пальцем у небо за браком будь-яких гадок), і, думаючи, що мої почуття не охололи і я ревную її далі, намагалася в доброті своїй замазати мені очі, як це роблять усім ревнивцям. Так чи інакше, Жільбертині слова від колишніх «кепських манер» і до сьогоднішнього свідчення про добропристойне життя і порядність цілком заперечували запевнення Альбертини, яка напослідок мало не призналася мені, що її стосунки з Жільбертою були таки химерні. Альбертина здивувала мене тим так само , як здивували мене звіряння Андре, бо, повіривши спочатку, ще до знайомства з «бандою», в їхню зіпсутість, я переконався в помилковості своїх перших вражень, як це часто трапляється, коли порядну дівчину, невинну й чисту, попервах вважають за бочку всіх мерзот. Потім думка моя пройшла всю дорогу назад, знову повернувшись до попередніх гадок. Але, може, Альбертина сказала так, аби здаватися досвідченішою, ніж була насправді, аби вразити мене в Парижі своєю розбещеністю, як колись у Бальбеку вразила чеснотою; і все задля того, щоб не скидатися, коли я казав їй про жінок, ласих до жінок, на когось, хто не знає, що воно означає, подібно до того, як у розмові корчать премудру міну на згадку про Фур’є чи Тобольськ, хоча не тямлять, про що йдеться. Може, вона жила при подрузі мадемуазель Вентейль та Андре, але відгороджена глухою стіною від них, певних, що вона «не з тих», і стала мудра по шкоді (так жінка, одружуючись із письменником, працює над своїм розвитком): на догоду мені відповідала на мої запитання, розказувала про них, аж поки зрозуміла, що мною керують ревнощі, і дала задній хід. Якщо тільки Жільберта мені не брехала. Мені навіть ось що спало на думку: саме дізнавшись від неї під час флірту, який він вів із нею в цікавому для себе плані, що вона не цуралася й жінок, Робер пошлюбив її, розраховуючи на розкоші, які він, знати, не здолав потім знайти у себе вдома, оскільки заживав їх деінде. Жодна з цих гіпотез не була безглузда, бо в таких жінок, як Одеттина донька, або у дівчат із «банди» буває така девер-сифікація, така кумуляція нахилів, якщо навіть не одночасної, то навперемінної дії, що вони завиграшки переходять від зв’язку з жінкою до любощів із чоловіком, і визначити їхню істотну домінанту не так просто.
Я не взяв у Жільберти «Золотоокої дівчини», скоро вона її читала. Однак же останнього вечора, перебутого в неї, вона дала мені почитати перед сном книжку, і та справила на мене хоч і живе, але вельми суперечливе і, зрештою, нетривке враження. То був том невиданого гонкурівського щоденника.
І коли, перш ніж загасити свічку, я прочитав уривок, наведений нижче, брак у мені літературного хисту, відчутий колись у
