Ініціація - Люко Дашвар
Питання не дає спокою, бо так і не розумію, що робити зі смертниками. Згадую нотатки діда Реформаторського, наче там відповідь. Навіть вирішую полазити Інтернетом, аби зрозуміти: Улька поширила маячню діда Реформаторського? У мережі — ані згадки про революційні ідеї старого нотаріуса. Не можу повірити. Знову занурююся у віртуальний світ, признаюся собі, що в дідовій маячні сяяли діаманти окремих думок. Приміром, про те, що людина має пройти лиш одну ініціацію: на здатність бути справжньою людиною. І хай би всі почитали, задумалися, бо я, наприклад, почитала, задумалася і розумію тепер: пройшла випробування, людина — на всі сто! Бо тільки справжня людина може так відчайдушно ненавидіти зраду і так активно намагатися її вбити.
«Вбити…» — думки вихлюпуються в єдине актуальне слово, та розвинути його до вагомого речення чи, приміром, гасла не вдається. У скляній шпаківні офіса «Кресала» до мене підсідає пані Півник, нахабно клює гострим поглядом мої очі.
— Меланіє. Поговоримо? — чи то просить, чи то наказує.
Розмова починається в чарівній кав’ярні за квартал від офіса, і вже те одне інтригує: пані директорка теревенитиме про щось вкрай втаємничене? Ух, як цікаво!
— Що сталося? — питаю з обережним співчуттям, бо бачу: пані розгублена, сіпається, безбожно псує ложкою шедевральне тістечко, яке стоїть перед нею на столику. Своє я вже з’їла.
— Така делікатна тема. Навіть не тема — жіночі секрети.
— Ваші?
— Боронь Боже, ні! Не мої! — відпасовує надто швидко.
«Твої!» — зухвало констатую подумки, навіть усміхаюся — теж подумки, бо знаю, про що йтиметься. Альфа-самець Сікорський ще після першої нашої близькості в мисливській хатинці на Десні байдужо признався, що час від часу спав із пані Півник. Правда, так уже не напружувався, у хатинку за місто не вивозив. Та й нащо, коли в кабінеті директорки двері зачиняються зсередини, а волати від збудження і тим привертати нездорову увагу колег пані Півник не наважувалася, а от папери від ії пристрасті хронічно страждали, бо полюбляла розлягтися на столі посеред текстів патріотичного змісту. І коли я спитала коханця, чи вистачить його на двох, він лише усміхнувся іронічно: «Міл! Ти адекватна? Нащо мені та шмаркля? Тепер у мене є ти». Шмаркля, певно, щось винюхала, хоч ми з Сікорським поводимося, як розвідники у ворожому таборі. І тепер погрозами або подачками спробує умовити мене відступитися від командира, щоби вона могла і далі отримувати на робочому місці не тільки моральне і матеріальне, але і сексуальне задоволення.
— Чиї ж жіночі проблеми вас так розхристали? — намагаюся бути ввічливою, тактовною. — Сподіваюся, не мої, бо в мене — ніяких проблем.
— Лесині! — каже, і мені здається, що вона просто насміхається з мене. — Лесі Ігорівни, — уточнює, аби я нарешті допетрала, про яку саме Лесю йдеться.
Уже не чекає від мене питань. Розкриває карти, і за десять хвилин із плутаної її балаканини вимальовується чітка картинка. Справи такі: пані Півник дружить із Лесею Ігорівною, тому і повірила рекомендації подруги, коли зголосилася прийняти мене в дружну сім’ю «Кресала», бачить, що я дуже задоволена роботою в перспективній організації, сподівається, що віддячу за це, бо хоче попросити мене про особливу послугу. І не заради себе! Заради подруги Лесі Ігорівни!
— Леся просить, щоби я прослідкувала за її чоловіком. Хоче знати, чи не зраджує. Я їй відмовити не можу. Але і покинути роботу заради неї не можу! Як? Я ж директор! На моїх плечах — всеукраїнська громадська організація! Я то у спонсорів, то на виїзних акціях, то по регіонах.
— Це правда, — погоджуюся, бо особливо задоволена роботою в «Кресалі» в ті дні, коли не перетинаюся з пані Півник.
— А ти, Меланіє, змогла б витратити трохи свого часу і простежити за Лесиним чоловіком. Врешті-решт, не забувай: Леся Ігорівна тобі допомогла працевлаштуватися! А я роблю все, щоби ти затрималася на цій роботі!
— Я пам’ятаю добро, Оксано Петрівно, але вибачте, де мені шукати Лесиного чоловіка?
— У «Кресалі»!
— Чоловік Лесі Ігорівни у нас працює? — щиро дивуюся. — І хто з кресалівських мужчин — її чоловік?
— Олег Сікорський! — із ноткою жіночої туги в голосі відказує пані Півник.
На мить мене паралізує. Нащо ж ти так нахабно брешеш, курко?! Мене не дивує те, що в Лесі і Сікорського різні прізвища: скрізь і всюди! Не втрачаю свідомості від сорому перед колишньою колегою, було б перед ким. Я просто не вірю! Тому що — хатинка! Чоловік Лесі Ігорівни торік украв дитячі гроші і купив собі хатинку! А хатинка Сікорського на Десні має вже років п’ять від народження, бо командир бойового крила «Кресала» порозвішував на її стінах не тільки мисливські трофеї, але й фотки з будівництва берлоги. Я на власні очі бачила ту хронологію, яка розтягнулася на пару років, бо Сікорський вимріяв собі втіху і втішився лише тоді, коли навіть килимок у ванній відповідав мрії. Бо мрію неможливо купити! Її можна лиш побудувати! І я не про хатинку, до речі.
— Сікорський? — видушую. — Добре. Спробую зрозуміти його пріоритети, — відповідаю нейтрально, бо ще не вірю. Щось тут не те! Сікорський, певно, навіть не знає Лесі Ігорівни, а от пані Півник добре знає. Знає, тужить, забути не може. І вже зрозуміла, що в Сікорського є інша. Не здогадується, що інша — це я. Чи здогадується і зараз тупо підставляє мене?
— Які ще пріоритети, Меланіє?! Я хочу знати ім’я тої шльондри! — У директорки не вистачає розуму шифруватися віртуозно. Правда проривається відчайдушним «я».
— Добре, — заспокоюю її, водночас перевіряючи власні версії. — Як щось вивідаю, то зателефоную Лесі Ігорівні.
— Ні в якому разі! Якщо в Олєжки дійсно є якась лахудра,
