Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

Півник рота розкрив, щоб закричати, як йому запхали в пельку повстяну кулю. І миттю зав’язали шворку, що проходила крізь повсть, на потилиці. Півник вигнувся, виламуючи собі хребет, і лівицею рвонув шворку. Розв’язав вузол! Руки йому завернули за спину, перев’язали линвою. А тоді вже знов зав’язали шворку на потилиці. Півник викручувався, дригав ногами, намагався виплюнути повстяного колобка. Все марно! Він бачив над собою дві бородаті пики. Але очі над бородами були молоді і аж світилися мисливським запалом. Такі очі Півник бачив у боярських псів на ловах, коли вони рвали оленя. (Ну це вже він потім так подумав, порівняв.) Але людолови не дали хлопчикові довго споглядати себе. Один із них, рудобородий, зняв свій башлик і натяг його на голову хлопчику. Тепер Півник був обез’язичений, осліплений і поборканий! Та ще йому притисли коліна до грудей і запхали в корзину. Що це корзина для винограду, хлопчик відчув по тих лозинах, які вп’ялися йому з усіх боків у тіло. І по густому, солодкому і терпкому, аромату, який пробивався крізь сморід чужого поту башлика та баранячого лою повстяної кулі.

Корзину підкинули і кудись вмостили. Лозини ще сильніше вп’ялися йому в плечі і руки. Корзина заколивалась. І Півник зрозумів, що його несуть. А що його несуть на спині, він утямив, коли носій заговорив. Слова, незвичні, мов шерхіт листя, десь випливали за спиною в малого. Низькому глухому голосові щось перечив другий голос, вищий і запальніший.

Півника нудило від запаху чужого поту, давило колінами в черево, прорізало лозами скручені руки, пекло в п’яти.

Несли його довго, бо почав він умлівати. Та проте прислухався і чув як шумить потік, як гуркотять камені під ногами людоловів. Шум води відплив назад. Не було чути кроків нападників. Певно, що йшли лугом, кроки чимось глушились. Це міг бути або пісок, або густа трава. Піску Півник тут навіть на березі моря не бачив. Тут все або каміння, або жорства.

Нараз почулося тихе іржання. «Тепер вони мене на коня повантажать! Відвезуть за гори і я пропав!» - у розпачі подумав Півник і заплакав гірко і ревно. Але сльози і соплі почали душити його дихання і він ледь не задихнувся.

Та на коня Півника не повантажили. Його тягли на спині і далі. Носій почав дихати важче - значить почали підійматися вгору. І копита зацокали по кам’янистому ґрунту. Почувся третій голос. Десь поруч із цоканням копит. Третій голос був найвищий і найголосніший. Два перших голоса певно щось заперечили, чи зауважили третьому, бо третій зробився значно тихіший. Ставало наче холодніше. А тут ще запекло по-малому. Півник почав борсатись і мукати, бо хіба закричиш з повним ротом вовни? Але ні носій корзини, ні ті двоє не звертали ніякої уваги на Півникові стогони і борсання в корзині. Півникові припікало все сильніше й сильніше. Йому вже просто ставало важко дихати. Від напруги в нього полились сльози. Він ще кілька разів шарпонувся. Мукати він вже не міг. Він ледь дихав. Більше триматись він не міг…

Спочатку носій певно нічого не відчув. Потім йому певно полилося на ноги. А коли вже сеча промочила одяг, він заволав і впустив корзину. Тут корзина та башлик врятували голову Півника від каміння. Бо інакше б каміння потрощило йому голову. Та все одно він добряче гепнувся, бо зомлів від удару об землю.

До свідомості він прийшов, стоячи перед мордою коня. Башлик з нього здерли. Але повстяну кулю з рота не витягли і руки не розв’язали. Тільки ноги. Тому він і міг стояти. За вуздечку золотавого коника тримав невисокий стрункий юнак. У нього тільки на верхній губі ледь пробивалися вуса. Якось дивно, зневажливо, і водночас зацікавлено, дивився цей юнак. Рудобородий сміявся над чорнобородим, який викручував свій бешмет. Рудобородий і юнак сміялися все сильніше. І тоді чорнобородий з розмаху вліпив Півникові в лице мокрим бешметом. Півник заточився і впав на каменя, розбив до крові щоку. Чорнобородий підскочив до хлопчика і звів на ноги і знов ударив обісцяним бешметом у лице.

Після цього Півника не мордували, а пов’язали на мотузові до кінської вуздечки і погнали разом із конем вгору по кам’янистій стежці.

За якийсь час вони спинились на невеличкій галявині. З одного боку її захищали густі кущі ліщини, а з другого боку невисокі дерева, схожі ніби на ялівець. Кора їхня, якась срібрясто-сіра, звисала смужками по стовбуру. Пахло смоляною хвоєю, чи просто живицею. Коня людолови стриножили шкіряними путами із залізною защібкою та ще вуздечкою примотали до сучка на стовбурі. Ну й Півника разом із конем припнули до пахучого смолистого стовбура. Чорнобородий кинув обісцяного бешмета на кущ, щоб він швидше підсох під сонцем. А воно вже визернуло добре по обіді. Ще якийсь час мине - і вечір. Тут тільки вечір впав - ніч почалась! Півник з першого дня спостеріг.

Троє сіли. Юнак зняв заплечну шкіряну торбу і витяг із неї шмати козиного сиру, якісь чи то перепічки, чи то млинці і баклагу. Всі по черзі перехиляли ту баклагу, а тоді жували сир із перепічками. Півник споглядав як вони п’ють із баклаги і його розривала спрага, дерла нутрощі. І ще, хоч їсти йому не хотілося, в животі в нього почало бурчати. І як він не стримувався, але таки випустив із шумом повітря. Ті, що їли, завмерли. В них просто посіріли обличчя. Тоді Півник, відчуваючи, що зараз йому розірве кишки, застогнав щосили, замукав. Він відчував, що ще трохи і він обкаляється.

Рудобородий зле кинув щось юнакові і той хутко підвівся і підбіг до Півника. Відв’язав линву від кінської вуздечки. І штовхнув Півника до кущів. Але Півник з останніх сил спинився і вивернувся так, щоб юнак розв’язав йому руки. В того щось не виходило і він почав злоститись. Бо в Півника раз по раз виходило повітря. Тоді юнак витяг з піхов ножа і чиконув по линві. Та й сорочку надрізав. Добре, що не руки! Змертвілими, скрюченими пальцями хлопчик намагався розкрутити очкур. Водночас він дрібними кроками підступив до куща. Бо знав, якщо зробить широкий крок - усе з нього виллється в одну мить! Він навіть не весь сховався за куща, коли йому вдалося стягти штани із сідниць. І він облегшився з такою силою і з таким шумом, що людолови підскочили зі свого місця і відступили аж до дерев. З Півника дрискотіло раз за разом. Людолови, щось голосно говорячи,