Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

Авантюрний роман про часи Давньої Русі

Коли із Києва прибув княжий гонець і загадав надіслати людей на будову укріплень, випало їхати во стольний град закупові Півню разом із кількома челядниками.

У Півня був небіж, який за ним весь час бігав. Тому й прозвали його Півником. Як почув Півник, що дядька надсилають до Києва, то зразу побіг до Баби Лелі. Власне вона йому була не баба, а прабаба у четвертих. Її всі звали ще Великою Бабою. Бо, дійсно, не дивлячись на свої дев’яносто (так казали) років, вона була вища і дебеліша своїх правнучок. Взимку і восени вона жила з Півниковою родиною. Але тільки наставали теплі дні, вона переміщалась до комори. Як було сонячно і сухо, то возсідала вона на ослоні перед коморою, смикала мичку і сукала нитку, пускаючи в оберти невтомне веретено. У похмуру і дощову погоду вона перебиралась під дашок комори і там продовжувала прясти свою незкінченну нитку.

Прибіг Півник до Баби Лелі і сказав.

- Бабо Лелю! Тіун посилає Півня град будувати. Я хочу з ним поїхати.

- Дитино, є одна біда в цій справі…

- Яка, Бабо Лелю?!

- Ти вільна людина, бо ти в громаді. А твій дядько випав із громади. Позичив у боярського тіуна срібло і купив собі коня. А кінь той возьми…

- … та й здохни!

- Отож бо! І потрапив твій Півень у кабалу до боярина, став закупом боярським. Тепер вільною людиною може стати, віддавши борг. А де він візьме срібло? Громада за нього не платитиме…

- … бо він не спитав у старішин, як позичав!

- Розумничка ти моя, світлая голівка.

- То що мені робити?!! Я так хочу поїхати до Києва!!! Ти ж, Бабо Лелю, стільки розповідала про Рибку та Бравлина, моїх пращурів, як вони в Києві пробували. Так хочу!!!

- Справді?

- Більше за все на світі!!!

Велика Баба заплющила очі, довго мовчала, поклавши теплу велику руку на голову Півника. Потім її рука здригнулась і вона тихим голосом проказала: «Піди, поклич батька». Що без сумниву означало - Півник поїде до Києва разом із дядьком Півнем.

Півник збігав за батьком, який саме видовбував нові липові ночви - ось-ось у матери Півника мала ще народитися дитинка.

- Слухай мене уважно, - говорила Баба Леля, знов запустивши жваве веретено і посмикуючи лівицею мичку. - Нехай малий їде з дядьком до Києва. Тільки щоб і малого не запроторили в кабалу, приготуйте йому з собою одіж на запас і харчів удосталь. І щоб при всіх сказав тіунові - малий їде з Півнем. Але із своїми харчами і речами. І візьми із собою когось двох поважних із громади. Таких, щоб потім, якщо щось не так - могли чесно свідчити. Бо там де влада і її слуги - там завжди брехня і підлість! Іди! А ти, малий лишись. Ти мені потрібен.

- Щось тебе, Бабо Лелю, принести чи подати?

- Ні, хлопчику, справа дуже поважна. Я найстарша. І хто зна, скільки мені ряст топтати… Ти їдеш до Києва на все літо і маєш повернутись восени після рівнодення. А я не знаю, чи дотягну я до того часу. Тому хочу, щоб ти мені переповів усе, що я тобі про твоїх пращурів розповідала.

- Чого я? Бабо Лелю, ти ж усім розповідала! І дядькові Півневі, коли він приходив до нас!

- А того, що з усіх тих, у кого в жилах тече хоч крапля Рибчиної крові, ти найздібніший. Ти знатимеш добре - то й іншим про нашу кров розповіси. І пам’ять про всіх нас, наших пращурів не пропаде. І ще - в житті може трапитись щось схоже на діла твоїх пращурів. І ти вже знатимеш, що робити чи боятись чого… Собака і кінь тільки те пам’ятають, що з ними трапилось. А людина пам’ятає і те, що перед нею трапилось… Отож іди, попроси в матері глечик березового соку, якщо досі лишився. І кухлик.

Березового соку ще досить лишилось. І Півнику мати націдила з бочки повен глек і дала кухлик.

- Що, Баба Леля тебе збирається на дорогу напучувати?

- Ага.

- То піди та послухай її, бо вона стара і дуже мудра. Добре, що вона з нами живе.

Баба Леля поставила на ослін глек із соком і кухлик.

- Піди, прикоти окоренок та сідай отут, щоб я тебе добре чула правим вухом.

- Та я знаю.

- То й добре. Випий трохи соку, щоб горло не дерло і починай.

Півник націдив у кухлик соку, надпив і почав переповідати всі бабині оповідки про своїх пращурів.

- Твого діда всі називали Рибкою. І всіх його синів і онуків називали Рибками. А називали його Рибкою, бо він перше слово сказав: «Рибка!» І не тільки сказав, а й уловив рибку. Бо вискочив із човна у воду і вхопив червінку. І його батько ледь устиг його врятувати і витягти із води. Бо там була дуже мілка вода і човен ледь не кресав днищем по піску. І твій дід Рибка, тоді ще безштанько, не випускав рибку з руки, поки вона не засмерділась. Тільки тоді віддав. Йому тоді було чотири роки. А справжнє ім’я його було Борич. Але так його ніхто не називав… Потім, того ж літа, він раніше всіх навчився плавати. Він приходив до води і все дивився, як старші хлопці плавають. Потім зайшов у воду і поплив. Тієї осені мати йому вже пошила штани, бо його Дід сказав: «Невістко, не гоже щоб мій онук плавав, як дорослі хлопці, а ходив лише у сорочці». А вже через рік почав Рибка ловити не руками, а вудочкою. Зробив її для нього Дід. З доброї кінської волосіні і найменшого гачечка. З тією вудкою Рибка ходив і на річку, і на протоку. Та де б не ловив - завжди тягнув додому дві чи три лозини з верхівками чи голованями-виплодками. Цією вудкою Рибка ловив два роки. Аж поки того літа її не обірвала щука разом з верхівкою. Другу вудку Рибка сам змайстрував. І жилку з кінського волосу виплів, і поплавець зробив із соснової кори і гусячої пір’їни. Тільки гачок довелось просити в старших. Тоді ж він собі змайстрував і перший лучок. Лук із ліщинового прута, тятиву із конопляної шворки, очеретяні стріли. І зразу приніс здобич. Але від цієї здобичі Дід схопився за голову. Бо Рибка приніс півдюжини курчат… тетерки!

Дід засмутився, що Рибка так дурно вчинив. Довелося