Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

- Добре! Цікавий казка. Ти молодець - тепер слово дав - діло зроби. Найкращий горіх у добрий кошик. Нехай Тарон власні очі дивиться - ти вірний слову!

Півникові стало зразу легше, бо соромно було з усієї історії. Та й мулько на душі, що тоді Тарону про Обези промовився, а зараз про павича ляпнув. Але добре, що Варяг ані скривився, ані дорікав, ані кепкував. Хоч і просторіка, та як все розуміє!

Тільки от їжу він собі готував не по-людськи! Півникові засмажив ставридок на решітці. Коли Півник наївся досхочу, він послав його в селище по молоко. Півник приніс великий глек. Ледь-но притяг. Тоді Варяг влив молоко в казан, додав води, засипав попатраних рибок та ще й накришив туди дикого часнику. Поки варилась молочна юшка з рибою, Варяг тільки очі мружив та ніздрі роздував. І сам виїв усю юшку! До кісточки, до плавця обсмоктав рибок, попідберав кожний шматочок, кожну дрібочку часника. А тоді, напівзомлілий, спершись об стовбур, возлежав біля тахнучого багаття і щось солодко мугикав.

- Що ти співаєш?

- Я теж малим жив… Ця пісня моя молочна, цицькова, мама. Вона пісню колискову співала… Я теж малим жив…

І ще дивувало Півника - коли він приносив із селища глек вина, Варяг не пив його, тільки куштував, а тоді виливав у велику корчагу для води.

Як і на морі, кожен день тричі, а вночі, після других півнів, Варяг споглядав небо, зорі, сонце і місяць. Одного разу Півник, який прокинувся разом із Варягом, спитав:

- Мій господине! Тобі не набридло кожен день все споглядати небо?

Вперше Варяг розсердився, став червоний лицем. Певно від люті заговорив правильно:

- Дурень малий! Я учень Зоряного Одді, найбільшого волхва. Він живе на таємному острові. Йому пілоти привозять новини про землі і зорі. Бо над кожною землею є своя зоря. І можна тоді взнати по зорях, куди плисти. По небу взнають погоду. Погода більше вбиває людей, ніж походи. Ніколи більше не говори мені дурного.

Взяв малого за плечі і страшно впірився у хлопчикові очі своїми чорними цятками на білих більмах.

- Іди князь обезів і покажи на пальцях: сім день буде сніг, буря, дощ. Через гора. Потім буде буря через море. За два день. Бігай!

Малий побіг по пересихаючому руслу однієї з трьох річечок, що вливалась до стариці. Стрибав з одного плаского каменя на інший. І тоді в ковбанях у кришталевій воді скидались рибки. Часом і на сухе вистрибували і там тріпотіли, миттю обсихаючи на розпеченій жорстві. Зразу ж з’являлись ворони і хапали здобич. Малий підбігав до княжої садиби. І навіть коли був за кілька сот кроків до неї, то не бачив її. Просто на пагорбі велетенська купа височенних дерев. Ніби маленька діброва. Тільки в ту діброву з усіх боків поспішали зігнуті люди. Вони йшли мовчки. Бо велетенські корзини на спинах просто вдавлювали їх у кам’янисті стежки. З-за дерев долинала якась музика. Чи люди такі голоси мали, чи три гудки за одним вели мелодію. Мелодія мовби кликала злетіти до тих далеких блакитних верхів, що коливались у запиналі спекотної юги.

Підбігши до перших носіїв корзин, Півник чемно привітався, знявши шапку і вклонившись. Йому щось відповіли високі чоловіки. Топали босими порепаними п’ятами, як прості смерди, а в кожного на поясі теліпався здоровенний чингал-кама. Та ще й деякі спирались на дивну зброю - короткі списи із довгими вузькими клюгами. Той кожен спис мав бічний гак-сучок.

Носії корзин і хлопчик ступили під затінок товстезних буків. І скрізь на стежках межи стовбурів простували люди з корзинами. За тінистими буками визирала широко зелена галявина. Посеред галявини високий дубовий тин з гострими верхами паколля. По всьому тину прорублені чорні вічка малесеньких бійниць. А замість брами тільки одна висока хвіртка, кована по дубових брусах залізними фігурними смугами. Ширини, щоб пройшов тільки один чоловік, чи проїхав верхівець, не спішуючись.

При хвіртці хлопчика за холошу прихопила велика чорноморда сука. Малий голосно запросився. З-за носіїв із хвіртки з’явився молодик у світлому вбранні і відігнав суку. Півник на мигах пояснив, що треба до князя. Молодик у гостроверхім білім ковпаку показав Півнику, щоб він ішов за ним. Малий почимчикував дрібненько за молодиком. А за малим посунула чорноморда сука, що малому по груди сягала. Посеред двору на рівній зеленій галявині зростав неймовірної височини і товщини горіх. Його могутній стовбур обвивала виноградна лоза, сама завтовшки як добре деревце! Лоза розповзлася своїми пагонами по всіх гілках горіха до самої верхівки. З горіхового лискучого листя визирали дозріваючі зелено-жовті шкаралупи, немов яйця нурця-червоноголовки. А поруч лозу обтяжували чорно-сизі, попелясті виногрона. Кожне гроно не менше баранячої голови!

Під горіхом стовпи і поперечина з мідними кільцями конов’язі. До двох колець були припнуті невеликі, проте міцні і стрункі коники полової масті з чорними гривами і хвостами. Вони закидали один одному голови на чубки і хльоскали хвостами по нахабній мушві. А за конов’язю може за двадцать саженів на сірих кам’яних стовпах піднімався високий рублений будинок. Новий, із золотаво-рожевих болонківкаштану. Будинок виглядав мов би сторожова вежа на два поверхи. З усіх стін будинок охоплювали криті сіни. На високий сінешний ґанок піднімались, дуже круто, вузьки сходи без огорожі. На верху сходів стояв високий чоловік у білім вбранні та чорних вузьких ногавицях. Його стан туго перетягував вузький поцяцькований пояс. На поясі важко завис великий чингал-кама у срібних візерунчатих піхвах. На правім боці ременя метелялись звичайні чорні шкіряні піхви. Тільки з них стирчала мережана колодочка із слонової кістки!… Чоловік на ґанку стояв, широко розставивши ноги і впершись руками в боки.

Молодик поставив Півника, натисши йому на плечі, і підбіг до ґанку. Швидко заговорив, обертаючись та показуючи на Півника. Чоловік підвів праву руку, огладив чорну з сивими кінцями бороду і показав малому, де йому належить стати перед ґанком. Півник скинув шапку і в пояс поклонився.

- Вітаю тебе, мій пресвітлий князю! - і знов уклонився в пояс і замовк. Молодик шарпонув хлопчика за плече, ніби кажучи: «Ну й що далі?…» Тоді Півник, запхавши шапку за пазуху, почав показувати, як вже спромігся, те, що передрікав Варяг.

Князь уважно «вислухав» хлопчика і здвигнув плечима. Розкинув широко руки, обвів ними все довкола, показав правицею на топтунів у чавилі, потім на себе, ніби говорячи: «Ми тут живемо і краще все тут знаємо».

Півник миттю зрозумів, закивав щосили головою:

- Так, так,