Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— Тут своя атмосфера, — сказала, — яка починає мені подобатися.

Цю атмосферу відчував завжди: віддавен знайома й рідна, а отже, й приваблива.

Балачка перекинулася на загальні речі: про місто й куди маємо рушити.

— У парк — обов’язково, — сказала Іра. — Туди мама водила мене гуляти.

— А бульвари пам’ятаєш? — спитав.

— Бульвари — ні, але якийсь довгий-довгий парк.

— Це і є бульвари, які ведуть до парку, — засміявся я. — До речі, парк старі люди називають Четвертим бульваром.

Червоного будинка на Кашперівській розшукали швидко — був чималий, і я подумки здивувався: чому тут було тісно для двох родин? Але то вже їхні внутрішні справи, вони мене цікавили мало.

— Зайдеш зі мною чи почекаєш? — спитала Іра, але таким тоном, щоб я мав підстави відмовитися, м’яко кажучи; тобто заходити в дім до своїх родичів зі мною не бажала. Ясно й чому: в розмові з родичами могла випливти інформація, якої подавати мені не хотіла. Але я мав вагомішу причину відмовитися: інформації дістав так багато і такої несподіваної, що конче праг перевести духа, а це значить залишитися на самоті і все те перетравити. Іра заявила, що довго залишатися в домі не має наміру, їй важливі не родичі, а, як сказала: «Все хочу там побачити», — отже, власна присутність у цьому домі. За годину вийде.

— Ті бульвари, які згадував, далеко? — спитала.

— Та ні, — відповів. — Просто вулицею до її кінця, тоді звернути ліворуч на Садову, але не праворуч до базару, пройти Садовою, там вони й почнуться.

— Базар? — спитала Іра. — Я туди з матір’ю не раз ходила, це десь недалеко.

— Так, — сказав. — До речі, зайду до магазину й куплю щось для перекусу, поїмо десь на траві. Вино можна?

— Траву люблю, — розкішно всміхнулася Іра. — І вино також. Бажано кримське.

— Якщо тут продається, — мовив я.

— Звісно, — сказала Іра. — Це ж не Крим!

Фраза була занозиста, але мене не вколола.

— Зустрінемося на лавці Першого бульвару за пам’ятником співцеві Російської імперії.

— А що це за співець? — не збагнула Іра. Я помітив, що інакомовлення вона сприймає лише власного складання.

— Побачиш. Величавий пам’ятник заввишки півкілометра на ще величавішому постаменті, висотою у два метри. Ширужиток царських часів.

— Це патетика чи іронія? — засміялася вона.

— Іронічна патетика, — сказав я, і ми розійшлися.

Але про всяк випадок озирнувся: піде в цей дім чи до якогось іншого, а чи взагалі в жоден не піде? Але пішла таки туди. Перед входом привітала мене рукою, що вчинив і я…

Здається, ми й справді з Ірою влізли, як вона сказала, «по самі вуха», в якусь дивну й химерно сплетену, як сітка, історію. Улізли чи вона втягла в себе нас. Але не міг не признати: саме на цьому й основувався Ірин до мене інтерес. Звісно, зіграв своє й випадок, зокрема перша зустріч в електричці, але Іра не тільки була готова до тієї зустрічі, а й бажала її, тобто вона зварила той клей, на який ми й поприліплювалися, — до речі, образ клею взято з поеми С. Кленовича «Роксоланія» від 1584 року, там оповідається про ловитву пташок: ловці варили з омели клей, мазали пеньки, і птахи прилипали до них ногами, коли на пеньки сідали. Отже, наша історія й була пеньком для птахоловів. Але Іра хоч, може, й варила ту прилипачку, але птахоловом не була — це вже каверза того, котрий творив із неї відьмочку, а отже, виховував на свою коханку — якийсь закоханий чорт. Але таке порівняння трохи злостиве, і я посоромився, адже злостивим у цій ситуації бути не міг. Ба мав переконання, що з часу нашої поїздки Іра перестала гратися зі мною в хованки, як перестає гратися з рибою рибалка, котрий її вже підчепив і вся турбота в якого одна: щоб та риба не зірвалася. Знову трохи злостивий образ, але зважмо, що він витворений не тим закоханим молодиком, який повільно брів, опустивши голову, рідним містом і на якого покладено місію знайти вихід із того лабіринту чи кросворда, а похилого віку драгоманом (драгоман — значить «тлумач») тієї історії, який чудово знає, як вона закінчилася. Але я, теперішній, не поспішаю бути мудрим по шкоді, а тільки хочу переселитись у молодого себе та й не більше.

Отже, історія з моїм батьком та Калиновською майже прояснилася, але чому Іра вирішила мені її розповісти, тобто перестала ховатися? Настав час нам вийти з одного рівня стосунків і перейти на другий? Здається, так, принаймні про це вістив і її останній лист, зокрема те місце, де йшлося про вихід із нашого лісу, і це мав би бути не шлях, яким заходили до нього, а вихід на залите сонцем поле. Зрештою, пасаж можна пояснити й простіше, адже моє життя виходило з колишніх меж: школу, де працював, покинув, станцію, як місце прожиття, також маю невдовзі покинути. Отже, втримувати наш ліс за місце зустрічей було б принаймні незручно з елементарної причини: чи хочемо того, чи ні, але той ліс, як місце зустрічі, — проспівана пісня, і це без жодних символів. Зустрічатись у гуртожитку, де мав жити, — немислимо, блукати київськими вулицями можна, але де знайти місце для інтимних сходжень: його не мав ні я, ні вона — я про це раніше якось не подумав. Отже, ясно одне: рівень наших стосунків повинен був би мати, кажучи прозаїчно, матеріальне забезпечення. Одружитись із Ірою не міг, бо не мав куди її привести: винайняти в Києві квартиру не було таких коштів, так само й забезпечити новостворену родину, бо яка там аспірантська стипендія? Прийти до неї приймаком і жити з Калиновською та її ревнивим чоловіком, де яскраво палає пекло, попри те, що вони довідалися б, чий я син, — ще більш абсурдно. Ні, в такій ситуації Іра мусила порозвалювати всі свої криївки, заборола, таїни й поставити мене носом